Родина - спільнота любові. Виховання любові в сім'ї, суспільстві і в Церкві

Сім'я - це своєрідна святиня, велике добро і блаженство, де найважливішим елементом подружнього і сімейного життя є любов. Свій початок сім'я бере ще під час створення людини Богом, тому вона виникла значно раніше від класів, націй чи держав. Родина є фундаментом суспільства, де дитина вчиться безкорисливої любові, турботи одне про одного на прикладі батьків та інших людей. У сім'ї задовільняються духовні потреби кожної особи

Основою для створення сім'ї є досконала, чиста і жертовна любов - материнська, батьківська і дитяча, це емоційна близькість, відповідна допомога і виконання певних своїх обов'язків.

Любов відриває людину від себе, вона наближає її до Бога, бо в житті людини є тільки два притягання: вона сама або інші й Бог. В образі своїх батьків дитина знаходить образ Бога. У їхній любові вона черпає сили, щоб прийняти любов і подарувати її іншим. Важливою потребою для нормального розвитку особи є потреба любові, визнання заохоти і безпеки. Коли ці потреби задовільняються, то особа розвивається здоровою людиною духовно і тілесно. Сім'я дарує життя дитині, яка зростає в середовищі, створеному батьками. Любов відриває людину від себе, наближає її до Бога.

Проте дитина, позбавлена люблячого спілку­вання, навіть за умов доброго матеріального забезпечення може свідомо чи несвідомо стикнутися з проблемами духовного характеру: депресія, замкнутість тощо. Така дитина відчуває, що її не люблять, за нею не доглядають - вона відчуває глибоку тугу і самотність; замикається в собі, зациклюється на почуттях непотрібності, її переповнює гнів і ненависть.

Тому сім'я, як глибока спільнота життя і любові, є першою і основною школою любові. У сім'ї відбувається передавання духовних, моральних, культурних, етичних, естетичних, соціальних, духовних цінностей, що є суттєво неохідними для розвитку і доброботу її членів і цілого суспільства. В сім'ї особа вчиться виважених вчинків, безкорисливої і жертовної любові. Мета любові - установити зв'язок з Богом і злуку з іншими людьми.

Вкрай необхідною у формуванні почуття любові є участь батьків і вихователів. Найсвятіша Діва Марія є найдосконалішим прикладом християнського життя; Церква завжди стверджувала, що вірні, особливо молодь, яка на неї уповає, здатна реалізувати цей ідеал. Батьки-християни повинні мати свідомість того, що їх приклад становить найкращий вклад у виховання дитини; лише у такий спосіб діти зможуть набути впевненості, що християнський ідеал є справжньою цінністю, яку можна втілювати на теренах власної сім'ї.

Отже, першим і найзрозумілішим напрямком до любові є дорога родинного життя. Євангеліє любові є невичерпним джерелом усього, що живить людську сім'ю як спільноту осіб. У любові весь процес знаходить підтримку і своє остаточне значення зрілого плоду - взаємного дару батьків. Щоб пройти ці випробування, необхідне джерело духовної сили. Її можна знайти лише в Тому, Хто "возлюбив до кінця" (Йо. 13, 1).

Обов'язки батьків у справі христи­янського виховання

Батьки є першими головними вихователями, бо дали дітям життя, і тому мають великий обов'язок виховати своїх дітей; тож вони мусять бути визнані за перших і головних виховників.

Головний обов'язок батьків - формувати не тільки тіло, розум та волю, а й душу людини. Виховання без релігії ніколи не буде повне й задовільне. Отже, батьки в цій справі виховання є незамінними, бо це їхній обов'язок, накладений природою і Богом. Батьків не заступить ані Церква, ані школа. Важливе значення в родині має релігйне вихо­вання. Релігія формує волю, серце і душу дитини. І саме цей відповідальний обов'язок - дати дітям релігійне виховання - належить до батьків. Вихова­ння - це суттєве право і обов'язок батьків, оскільки воно пов'язане з передаванням людського життя. Це право і обов'язок є первісним та первинним щодо виховної ролі інших, з огляду на унікальність, що полягає в любовному стосунку між батьками та дітьми.

Обов'язком батьків є спостереження за релігійно-моральною поведінкою дітей. Сам Бог заповідав батькам: "І навчи цього дітей твоїх, і говори про них, як сидітимеш удома, і як ходитимеш дорогою, і коли лягатимеш, і коли вставатимеш" (Втор. 6, 7). Отже, батьки повинні навчати дітей прикладом власного життя, і силою своєї віри, і своїм живим словом (Св. Йоан Золотоустий). Навіть якщо батьківські настанови не будуть мати успіху, то зусилля, затрачені на таке виховання, не пропадуть марно, ласка Божа буде мати вплив і змінить людську природу на краще.

Св. Отці вчать, що у вихованні дітей не завжди повинні бути тільки ласка і доброта, а треба застосовувати як любов, так і суворість та покарання. Соломон писав: "Хто стримує різку свою, той ненавидить сина свого, а хто ж любить його, той з дитинства карає його" (Притч. 13, 25). Погані інстинкти, нахили і звички доводиться викорінювати примусовими заходами, тому в крайніх випадках треба вдаватися до покарань. Тут потрібно розумно використовувати і дисциплінарний вплив, і виховну силу любові.

Одне з важливих обов'язків християнського виховання - вишколити моральну стійкість дитини, щоб вона, зіткнувшись з негативними явищами, з поганими впливами, могла морально протистояти їм. Цілком природно, що й батькам слід чинити так само: всіляко оберігати своїх дітей від шкідливого впливу вулиці, ровесників, друзів. Отже, дітей необхідно при­вча­ти до думки, що беззастережне виконання запові­дей Божих - це їхній дороговказ; їм необхідно по­ясню­вати, що всі інші справи, помисли, поривання, мрії, турботи стоять нижче того і є лише допоміжними засобами, які нам потрібні тільки в теперішньому житті.

Батьки повинні виховувати дітей у родині на таких засадах, як побожність, патріотизм, пошана до старших, дисциплінованість, працьовитість, дотримання народних звичаїв, пошанування рідної мови, послух батькам і старшим, чуйність та милосердя до немічних, хворих і калік. Обов'язком батьків є: навчити дітей спільної молитви, яка є основним елементом літургійного життя в родині, бо ця розмова з Богом облагороджує всю родину. Молитва має бути виявом уваги до Божої волі і при­сутності упродовж дня. У давніх християнських ро­динах першим словом, якого вчили дитину, було "Бог-Ісус". І самі батьки повинні давати приклад молитви.

Найкращим помічником у вихованні є читання Св. Письма. В кожній родині повинен бути катехизм, він подає основні правди християнської віри. Постійна участь у недільних Богослужіннях виробляє в дітей сумлінність, почуття обов'язку, пошану до церковних і Божих законів. Батьки-християни повинні привчати своїх дітей до праці, але не заради грошей і наживи, а тому що неробство - це гріх, а нероба - це той, котрий краде дні життя, які Бог дав для корисної праці (Св. Йоан Золо­тоустий). Адже праця - важливий чинник виховання, бо виконуючи посильну працю, дитина вчиться цінувати свою працю і працю інших; вчиться з користю проводити час і розвивати свої здібності.

У своєму часом делікатному та важкому завданні батьки не повинні втрачати надію, а радше повинні покладатися на допомогу Бога-Творця та Христа-Відкупителя. Хто вірить у Христа, знає, що Він постійно з'єднаний з Богом - Любов'ю. Присутність того, хто любить, стверджує та зміцнює людей у їхній власній гідності, у довірі до себе, до інших та до життя. Завдяки вірі людина вчиться розвивати в собі позицію добра і прийняття; віра очищає особу і облагороджує через відречення від самого себе, що необхідне в істинній любові, та через звернення уваги на інших.

Тому Папська рада у справах сім'ї заохочує батьків бути впевненими у своїх правах і обов'язках щодо виховання своїх дітей для того, щоб прямувати вперед з мудрістю і знанням, усві­домлюючи, що їх підтримує Божий дар. В цьому благородному завданні батьки хай завжди покладаються на Бога через молитву до Святого Духа, ніжного Заступника, щедрого на всі добрі дари. Хай вони шукають заступництва і захисту в Непорочної Діви Марії - Матері чистої любові і зразка вірної чистоти. Хай вони звертаються в молитвах до Святого Йосифа - Її чесного і цнотливого супруга, наслідуючи його приклад вірності і чистоти серця. Хай батьки постійно покладаються на любов, яку вони дають своїм дітям, любов, яка "відкидає всі страхи", яка "усе зносить, усе терпить" (1 Кр. 13, 7). Така любов є і повинна бути спрямована до вічності, до вічного щастя, яке пообіцяв наш Господь Ісус Христос тим, хто йде слідом за ним: "Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать" (Мт. 5, 8).

Поняття християнського виховання в родині

Найпершими і найважливішими вихователями дітей є, безперечно, батьки, бо вони володіють найбільшою компетенцією у цій справі і поділяють виховну місію з іншими особами чи інституціями - такими, як Церква і держава. Коли починається виховання дітей? Існують різні думки і погляди. Одні вважають, що виховання починається вже із зачаттям дитини в лоні матері, тому радять батькам, особливо матерям, правильне харчування і життя без нервових стресів. Інші кажуть, що воно починається тоді, коли дитина з'являється на світ, ще інші - коли дитині виповниться 6-7 років, тоді вона починає аналізувати і розрізняти добро і зло.

Процес виховання дітей дуже складний і відповідальний. Він вимагає не тільки доброї волі, але й великих зусиль, співпраці батька і матері. Не добре, коли один будує, а другий руйнує. Батько своїм авторитетом повинен підтримувати добрі настанови матері. Більше того - у завданні виховання своїх дітей батьки повинні пам'ятати про "дві фундамен­тальні істини: перша, що людина покликана жити в правді і любові; а друга, що кожен самоутвер­джуєтьсч через щирий дар себе". Чоловік і жінка, ставши "одним тілом" через подружні узи, роз­діляють обов'язок виховання своїх дітей через добровільну співправцю.

Сім'я має вирішальне значення у формуванні емоційного світу самосвідомості і моральних засад у перші роки життя. У формуванні релігійної позиції, тобто способу ставлення до Бога, суттєве значення має ознайомлення дитини з надприродними цін­ностями та сприяння формуванню емоційного зв'язку з ними. Третій елемент позиції, який тісно пов'язаний з двома попередніми, - це готовність до певної поведінки стосовно Бога і людей. Тут важливі релігійні практики, у які дитину можна поступово вводити вже з другого року життя. Знак Святого Хреста, молитва, участь у Св. Літургії і Таїнствах можуть стати родинним переживанням. Отже, виховання у вірі з боку батьків має починатися від наймолодшого віку дитини. Воно виявляється вже тоді, коли члени сім'ї допомагають одне одному зростати у вірі завдяки їхньому християнському свідченню, часто мов­чазному, але постійному, що відбувається у ритмі щоденного життя, прожитого за наукою Євангелія. Важливим у християнському вихованні є останнє Христове доручення - катехизація, яке Церква завжди вважала одним зі своїх основних завдань, тому що перш ніж відійти до Отця, воскреслий Ісус Христос дав учням завдання: зробити учнями всі народи та навчати їх зберігати все, що Він заповів (Мт. 28, 19). Він доручив їм місію і владу пояснювати авторитетно все, чого Він їх навчав - Його слова, Його діла, Його чуда, Його заповіді, і дав їм Св. Духа - виконувати таке завдання. Катехиза - це виховання у вірі дітей, підлітків, дорослих, яке включає навчання християнської науки, щоб ввести їх у повноту християнського життя. Якщо цього не зроблено або зроблено погано, відтворити втрачене надзвичайно важко. В умовах сім'ї вкорінюються основні якості, здібності, нахили, таланти і звички дітей. Добрі батьки систематично сприятимуть розвитку під час навчання дитини в школі і на подальших етапах її розвитку. Тому важливу роль у вихованні відіграють духовні цінності (релігія, мораль, наука, культура, мистецтво тощо), які забезпечують моральний, інтелектуальний, естетичний розвиток особистості, відповідальне ставлення до Бога, людини, навко­лишнього світу, свого роду, рідного краю, віри, мистецтва, формують уміння цінувати і прагнення примножувати духовне багатство країни. Отже, виховання - це цілий процес розвитку почуттів, волі, оцінка явищ життя, формування характеру. Людина може бути освіченою, але бездуховною, навіть злою. Безумовно, людина виховується під впливом найрізноманітніших чинників. Виховує все: люди, речі, явища, але передусім і більше всього - люди. Зі всім складним світом довколишньої дійсності дитина входить у безконечне число відношень, кожне з яких постійно розвивається, переплітається з іншими, ускладнюється фізичним і моральним ростом самої дитини. Увесь цей "хаос" начебто не піддається ніякому обліку, проте він створює в кожний момент певні зміни в особистості дитини. Спрямовувати цей розвиток і керувати ним - ось завдання виховання.

Батьки повинні допомогти своїм дітям стати Божими дітьми. Їм належить створити таке сімейне середовище, оживлене любов'ю та пошаною до Бога і людей, що сприяло б повнокровному, індиві­дуальному та соціальному вихованню дітей. Отже, в християнських сім'ях релігійне виховання є основою морального виховання дітей. Релігія є загальною і живою основою всього людського життя, сприяючи правильному і повному розвитку окремих його сторін. Тільки завдяки релігії може бути задоволене прагнення людини до пізнання істини. Тільки релігія відкриває глибину пізнання Бога і дає повне істинне щастя кожній віруючій людині, бо лише в Бозі людина може бути щасливою. Саме релігія повинна складати основу всього виховання і всього життя дитини, і щоб це проявлялося не в одному лише знанні про Бога, але мало глибокі корені в серці і направляло волю до вдосконалення дій. Дбаючи про християнське виховання, батьки повинні докласти великих зусиль у зміцненні віри і релігійних почуттів таких, як: страх Божий, любов до Господа, відданість, вдячність, а також необхідність коритися Його волі, виконання якої для людини повинно бути обов'язковим. "Немає нічого важчого за мистецтво виховання. Але батьки звертають увагу тільки на те, щоб їхні діти одержали добру освіту. Чи не безглуздо вчити дітей мистецтва, посилати їх для цього в училища, нічого не шкодуючи для того, а про виховання християнське не дбати? Ми ж самі першими й пожинаємо плоди такого виховання наших дітей, бачачи їх зухвалими, нестриманими, роз­бещеними" (Св. Йоан Золотоустий). Оскільки всі помисли батьків спрямовані на світське життя, тому вони плекають більше розумові здібності дитини, забуваючи про серце, яке є осередком релігійно-морального життя.

Такі засади релігійного виховання, як пізнання Бога, батьки здійснюють тоді, коли звертають увагу дитини на причиновість, доцільність, красу всесвіту, бажання досконалості, на спонукання дітей до думки про Боже Провидіння. Релігійне життя не може обійтися без волі, без змушення себе відвернутись хоч на короткий час від гамору світського життя, щоб подумати про Бога, про свою душу, про молитву. Батьки повинні навчати дітей упорядкувати своє внутрішнє життя щоденними іспитами совісті і зробити все, щоб заохотити дітей до читання духовної літератури (релігійні журнали, газети). Книжка - це перший промінчик батьків у націо­нальному вихованні, релігійному зростанні, впевненості, а також друг дітей, що вказує шлях до пізнання Бога - щастя, добра і краси.

Родинне вогнище повинно бути пронизане Святим Духом, який присутній в любові Пресвятої Трійці і своєю присутністю, своєю силою, внутрішнім з'єднанням членів будує одне тіло, дає взаємну любов. Батьки поділяють свою місію також з іншими особами або інституціями - наприклад такими, як Церква і держава. Отже, релігійне виховання полягає у введенні дитини в надприродну дійсність за допомогою формування близьких взаємин з Богом та залучення її в спільноту Церкви. Що означає - залучити дитину до спільноти Церкви, яка є Містичним Тілом Христа? Можливо, таке визна­чення не цілком зрозуміле, але тільки тому, що для пояснення дуже складних справ бракує відповідних слів. Тіло - це те, що нам найближче. Поруч стоїть стіл, за яким я сиджу, ще ближче одяг, але тіло - найближче: так близько, що є мною, а я тілом, хоч водночас я - це більше ніж тіло. Отже, вислів "Христове Тіло" для визначення Церкви вказує на найбільшу, яку тільки можемо собі уявити, близькість. Як залучити дитину до такої близькості з Господом? "Бо де двоє або троє зібрані в ім'я Моє, там Я серед них" (Мт. 18, 20). Можна сказати, що де двоє або більше людей зібралися з любов'ю, там перебу­ває Господь. Якщо в родині панує любов: чоловік кохає дружину, батьки люблять дітей, діти - бабусю, свекруха - невістку, там є Бог. Христос наближається до родини так близько, що вона стає Церквою.

Віруючі батьки прагнуть передати дітям свою віру та свою релігійність. Часто вони стикаються з труднощами, бо їхня власна релігійність незріла, а любов - недосконала, і батьки бачать, що не можуть бути взірцем. Але на шляху до Господа батьки не мусять бути для дітей взірцем у значенні кінцевого пункту - діти можуть їх перевершити. Батьки мусять бути тільки взірцем у невтомних стараннях і прагненнях, у вірності обраній меті. У релігійному житті можна багато почерпнути від дітей. Їхні запитання змушують замислитись над багатьма проблемами. Спільна з дітьми молитва зміцнює віру в дорослих. Прохання, щоб Господь підтримав наші невмілі виховні зусилля, навіть якщо не видно їх результатів, виражає надію, а любов до дітей наближає до Бога.

В теперішній час особливо помітно зменшився вплив родини на виховання дітей, і це є небезапечним явищем. Небезпечним тому, що або хтось інший може цю важливу частину виховання, яка належала раніше родині, взяти в свої руки, або ця частина виховання зовсім стане занедбаною і тим саме загрожує катастрофічними наслідками для нового покоління. Батьки повинні обмежувати пересиджува­ння дітей при телевізорі, комп'ютері та Інтернеті, бо всі ці засоби масової інформації шкідливо впливають на виховання дітей і є небезпечним явищем.

Турбота про дітей, піклування про те, щоб вони стали християнами, намагання дати їм християнське виховання - все це знаряддя, що забезпечує не лише світле майбутнє, а й дає запевнення, що завтра таким батькам не буде соромно за свою дитину. Виховання у вірі з боку батьків - виховання, що має починатися від наймолодшого віку дитини - виявляється вже тоді, коли члени сім'ї починають зростати у вірі завдяки своєму християнському свідченню, що відбивається у ритмі християнського життя, прожитого за наукою Євангелія. Факт, коли правди, які стосуються головних проблем віри і христи­янського життя, обговорюють у сімейному сере­довищі, просякнутому любов'ю і пошаною, часто накладає на дітей вирішальний відбиток, який залишається на ціле життя. Самі батьки мають користь із цього зусилля, тому що в такому катехитичному діалозі кожен одержує і дає. Тому християнські батьки повинні старатися приготувати себе до такого служіння своїм дітям.

З боку батька і матері потрібні зусилля, щоб здійснити своє послан­ництво як у духовному, так і фізичному вимірі. У міру сил батьки повинні працювати, старатись, турбу­ватись, але при цьому їм потрібно молитися, бо зусилля і надія, що Бог допоможе у виконанні функції батьківства, веде до глибокого розуміння віри.

Важливим елементом релігійності є ставлення дитини до інших людей: "Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить" (1 Йо 4, 20). Навчитись любити можна не інакше, як через досвід. Любов батьків між собою, батьків та дітей, братів та сестер дає змогу якнайбільше наблизитись до Господа, який є любов'ю, вводить Його в сім'ю. "Бога ніхто ніколи не бачив. Коли ми любимо одне одного, то Бог у нас перебуває, і Його любов у нас досконала" (1 Йо. 4, 12).

У Катехизмі Католицької Церкви сказано: "Категоричною вимогою є надавати молодим людям відповідне і вчасне навчання, найперше у серці самої їхньої родини, про гідність подружньої любові, її роль і завдання".

Тому батьківська сім'я - важливий інститут соціалізації раннього дитинства, виховання дітей і молоді для зміцнення і практикування чеснот милосердя, сумління, стриманості, мужності та цнотливості.

https://www.saintjosaphat.org/dzvin-z-fatimy/2011/5?tx_news_pi1%5Baction%5D=detail&tx_news_pi1%5Bcontroller%5D=News&tx_news_pi1%5Bnews%5D=878&cHash=043e84657d183a89c566e1fba54359d8