Еволюціонізм та онтологія людської особи: критика марксистської теорії виникнення людини. Джон Ф. Кросбі.

У вступі до своєї докторської дисертації Маркс написав: «Для філософії це не секрет. Слова Прометея: “Скажу відверто – я ненавиджу всіх богів!” — це суть професії філософів, їх слоган проти усіх земних і небесних богів, що не визнають самосвідомість людини найвищою божественністю. У світі не може існувати якась інша божественність, окрім цієї».1[1]

Зараз таке ставлення до поняття Бога йде пліч-о-пліч зі ставленням до світу в цілому: той, хто не допускає ідеї Божої суверенності, часто не приймає «даності» речей із певною, визначеною природою.

Це не лише тому, що йому здається наче ці речі повертають його назад до Бога, але й тому, що вони — кожна зі своїм внутрішнім «логосом», який накладає на людину певні зобов’язання — виглядають такими, що належать ненависним богам. Людина із подібною настановою намагається позбавити речі їх даності, та перетворити їх на нові об’єкти, що віддзеркалюють її саму, її особисту владу, що залежать від неї.

Австрійський історик-мистецтвознавець, Ганс Зедльмайр (Hans Sedlmayr), так описує цю настанову:«Для людини, що проголосила себе цілковито автономною, нестерпно стикатися із речами, що, вочевидь, не є плодом її творчості. Це якнайбільш нарцистична мрія, мрія Прометея — використовувати цілковито чужі природі технологію та ремесло, щоб вибудувати світ, у якому людина не стикатиметься ні з ким і ні з чим, окрім витворіввласного людського духа».2[2]

Однак серед творінь, які автономна людина не може терпіти, є її власна природа. Така особа не може знести того, що її власна природа наперед дана їй. Вона стремить навіть свою природу створити самотужки. У цьому есе ми пропонуємо розглянути марксистську версію цього світогляду, згідно з якою людина творить себе через плоди своєї праці. Марксизм навчає, що людина має два головних завдання у житті — плодами своєї праці переробити світ на власну подобу і створити себе як людину.

У марксизмі це два виміри одного процесу. Як пише Кальве (Calvez): «У відтворенні природи, у створенні із неї нової природи — людської та суспільної, — людина творить себе саму».3[3] Заразтеза про само-створення особи може мати принаймні два різних значення (хоча я не знаю жодного марксиста, що розрізняв би ці значення): 1) вона може означати, що людина стає людиною у своїй праці, а до цього вона взагалі не була людиною; 2) ця теза може мати не таке радикальне значення і вказувати на те, що людина, перед тим, як почати працювати, має певні нереалізовані можливості, однак лише у праці вона може скористатися цими можливостями і, таким чином, зреалізувати себе. У випадку першого значення ми не можемо сказати, що людина реалізує себе у праці.

Це якась нижча істота, працюючи, стає людиною; натомість, немає застережень до другого значення, коли людина реалізує себе через працю. Можна сформулювати цю відмінність по іншому: перше значення марксистської тези вказує на те, що людина стає особоюлише через працю, друге значення — людина стає особист іст юлише через працю. У цьому есе ми розглянемо першу, радикальнішу, позицію, стосовно людини, хоча в марксизмі імпліцитно присутні обидві тези.

1. Марксистське формулювання тези про самостворення людини через плоди своєї праціУ так званому «Економічно-філософському рукописі 1844 року» Маркса, ми читаємо: «Видатне досягнення Геґелівської “Феноменології”насамперед полягає в тому, що він розуміє само-створення людини як процес, а тому для нього також стає зрозумілою природа праціта об’єктивної людини (справжньої, бо реальної людини) як плоду своєї праці»4.[4]

У цих рукописах є й інший текст. Він надзвичайно важливий, бо в ньому ми зустрічаємо цю думку викладену повніше, ясніше і у відношенні до марксистського заперечення сотворення світу Богом. Цей текст починається словами: «Буття не може бути незалежним, якщо тільки воно не є своїм власним паном, а бути паном самому собі означає завдячувати собі своїм власним існуванням. Людина, що живе завдяки іншому, є залежною. Але я цілковито залежний від іншого тоді, коли інший не лише повністю володіє ходом мого життя, але і його початком, коли інший є його джерелом. Моє життя, із необхідністю, має зовнішню причину, або жвоно є моїм власним творінням.

Таким чином, ідея створенняє такою,яку важко викреслити із народної свідомості». Потім Маркс полемізує з ідеєю створення.

Після того, як він ставить питання: «Хто створив першу людину і цілу природу?», Маркс стверджує:«Можу лише відповісти: ваше питання саме по собі є результатом абстракції. Спитайте себе, як ви прийшли до цього питання. Спитайте себе чи ваше питання не є наслідком певних поглядів, на які я не можу дати відповіді, бо вони спотворені... Якщо ви ставите питання про походження людини і світу, ви абстрагуєтеся від людини і світу. Ви допускаєте, що вони не існують, а хочете, щоб я довів, що вони насправді є. Я відповідаю: відкиньте свою абстракцію і цієї ж миті ви полишите своє питання».

Це важко назвати серйозним запереченням тези про сотворення світу Богом. Якщо хтось ставить питання про створення людини і світу Богом, не припускаючи, що вони не існують, він тим самим припускає, що вони існують. Запитуючи, як можна каузально пояснити існування особи і світу,ми власне бачимо, що їх існування не ставиться під сумнів. Було б незріло ставити питання про причину чогось, не маючи переконання, що це щось дійсно існує. І якщо б Маркс був тут правий, йому б довелося визнати непридатними та «абстрактними» будь-якіпошуки каузального зв’язку між об’єктами, включно із незліченними дослідженнями політичної та економічної каузальності у його власних творах. Як видно із тексту далі, Маркс сам відчуває слабкість свого аргументу проти створення світу Богом і пропонує інший доказ:«Оскільки для людини-соціаліста все те, що ми називаємо світовою історією, є нічим іншим як створенням людини за допомогою праці та появою природи для людини, то саме це і є для людини безсумнівним та беззаперечним доказом її само-створення, її власного джерела.

Відколи суть людини і природи – людини як природної істоти і природи як людської реальності – стали очевидними у практичному житті, в емпіричному досвіді, відтоді пошуки чужогобуття, буття понад людиною та світом... стали неможливимив принципі».5[5] Тут, отже, ми бачимо тезу, яка розглядатиметься в нашому есе, тезупро само-створення людини через плоди своєї праці.

Важливо звернути увагу на стосунок між теорією Маркса та його відкиненням тези про створення світу Богом, що виражений у словах: «Якщо моє життя не є моїм власним творінням, то воно із необхідністю має свою причину поза собою», оскільки він проливає світло на те, що саме Маркс 3 мав на увазі, висловлюючи цю тезу.6[6]Це також показує, наскільки важливою є ця теза для його теорії в цілому, оскільки атеїзм, що залежить від цієї теорії є головним в думці Маркса.

В Енгельса ми читаємо: «Людина – це єдина тварина, що здатна своєю працею вирватися із тваринного стану. Її звичний стан є відповідним до її свідомості, це стан, який людина сама творить».7[7]У своєму есе «Місце праці в еволюції людини від мавпи» Енгельс пояснює як людина піднялася із тваринного рівня: «Як стверджують економісти, праця – це джерело будь-якого багатства.

Це так... але вона є також чимось нескінченно більшим. Праця є першою основною умовою існування людини до тої міри, що ми можемо стверджувати, що праця створила саму людину».8[8] Сучасний польський марксист Адам Шаф, каже: «Таким чином, процес виробництва, з точки зору людини, є процесом само-створення. В цей спосіб вид людина розумназ’явився у світі...».9[9]

Також в одному зі стандартних підручників з діалектичного матеріалізму, що зараз використовується як у Росії, так і в інших країнах, читаємо: «Людина не була створена якоюсь містичною силою; вона постала із царства тварин...»І яквона постала зі світу тварин? «Людина з’явилася завдяки тому, що виробляла продукцію, яка дозволила їй відокремитися від тварин».10[10]Ми вже зазначали, що теза про само-створення людини невід’ємна від центрального вчення марксистів – атеїзму. Проте ЯкобОмм (J. Hommes) йде навіть далі у визначенні ролі цієї тези в марксизмі: «Концепція самостворення людини є центральною віссю геґелівсько-марксистської діалектики.

Ця концепція — це база для всіх суджень про світ та людське життя, це душа комуністичної ідеології».11[11]Марксистська теорія належить до класу еволюціоністських теорій появи людини. Ці погляди передбачають розвиток людиноподібних мавп у людину і, таким чином, прихильники теорії можуть стверджувати, що мавпа поступово стала людиною. Такі погляди передбачають також, що подібний розвиток спричинений не зовнішніми силами, а силами, іманентними тваринному життю.

Правдою є те, що Марксизм (принаймні, починаючи від Енгельса) пропонує загальну теорію діалектичного розвитку, яка претендує водночас на еволюційність та революційність, в якій йдеться про кількісні зміни, які, поступово розвиваючись, раптово перетворюються на якісні. Цю теорію ілюструють прикладом зміни сталі із твердого стану в рідкий після того, як її достатньо розігріли.12[12]

Це не подолання еволюціонізму, а певний його різновид. Якщо ми приймемо ці погляди, то змушені будемо стверджувати, що людина походить від людиноподібних мавп так само, як рідка сталь походить із твердої. І таким чином, незважаючи на діалектичний закон перетворення кількісних змін у якісні, марксистська теорія про появу людини є, у своїй суті, еволюціоністською.

В нашому есе ми полемізуватимемо із цією марксистською теорією. Не беручи до уваги натяків Веттера, про які йтиметься нижче, ми пропонуємо новий аргумент, який, наскільки мені відомо, ще не був, до цього часу, достатньо добре розвинутим. Його сила спрямована не лише проти марксизму, але такожпроти багатьох інших форм еволюціонізму.

Наш аргумент навіть пов’язаний із питаннями про людську особу, які, хоч і дотичні до еволюціонізму, проте, як ми побачимо нижче, відмінні від нього.Наша незгода із поглядами Маркса на питання про появу людини приведе нас у сферу онтології людської особи. Я повністю свідомий того, що марксизм не хоче мати нічого спільного з онтологією. Однак, якщо ми візьмемо до уваги питання появи людини у формулюванні Маркса, а також його тезу, про яку йтиметься нижче, що людині притаманні певні особливості, які відрізняють її від неособових істот, то у своїх міркуваннях неодмінно прийдемо до онтології людської особи.

Моя вимога – продовжувати дослідження у су то феноменологічнийспосіб, тобто скерувати увагу до того, що є безпосередньо даним моєму розумові та знаходити підтвердження своїм висновкам у тому, що дане.

Більше: http://xic.com.ua/images/files/john_f_crosby.pdf

49]Я не претендую на те, щоб наші дослідження в цьому розділі можна було б також застосувати до питання появи у бутті кожної нової людської особи і, в той спосіб, прийти до висновку, що людська особа існує від моменту зачаття. Я лише кажу, що наші висновки сприяють цій позиціїта показують абсурдність позиції Енґельгардта. Подальші міркування у напрямку обґрунтування безпосереднього одушевлення(тобто, одушевлення раціональною душею в момент зачаття – прим. ред.) як єдиного раціонального припущення в цьому випадку, та викриття інших непорозумінь у праці Енґельгардта виходять за рамки нашого дослідження.

1 Джон Ф. КросбіЕволюціонізм та онтологія людської особи:критика марксистської теорії виникнення людини