Канада: Шокуючий електронний лист від захисника евтаназії: Я міг би жити, якби хтось піклувався про мене

 Жан Трушон — смертельно хворий канадець, чий випадок був використаний прихильниками евтаназії, щоб переконати громадську думку та законодавців легалізувати самогубство з допомогою. Однак щойно опублікований електронний лист проливає абсолютно нове світло на його справу.

Жан Трушон страждав на церебральний параліч і став однією з ключових фігур у кампанії з розширення масштабів законів про евтаназію та допомогу в самогубствах у Канаді в 2019 році. Після успішного оскарженню в Квебеку Quebecuв 2021 році канадський парламент в кінцевому підсумкуі скасував вимогу щодо природного самогубства. смерті людей, які шукали евтаназії або допомоги в самогубстві, і щоб вона була «розумно передбачуваною», що на практиці широко відкривало двері для згоди на евтаназію для будь-якої особи, яка про це попросила Замість того, щоб піклуватися про людей, які страждають на різні захворювання, держава обрала дешевше рішення: скоротити їхні страждання, скоротивши їм життя.

Життя Трушона обірвалося евтаназією в 2020 році. На той момент йому був 51 рік, і він отримав офіційну похвалу за своє рішення від Франсуа Лего-François Legaulta, прем'єр-міністра Квебеку, і тодішнього міністра охорони здоров'я Даніель Макканн-Danielle McCann.

Однак електронний лист від 2016 року, опублікований у The Telegraph, проливає зовсім інше світло на всю справу. У ньому Трушон прямо заявляє, що він, можливо, взагалі не хотів би помирати, якби мав доступ до кращого догляду.

«Відповідаючи на ваше запитання щодо догляду вдома, я думаю, що справді, якби мені надавали допомогу протягом 70 годин [на тиждень] або більше, я б волів залишитися вдома і, можливо, не мав би такого ж бажання померти», — зізнався він у листі, продиктованому своєму психологу.

70 годин на тиждень – це практично цілодобовий догляд за пацієнтом. Це може здатися чималим, але для людей з обмеженими можливостями це не рідкість. Чи мало таких матерів, які «постійно» опікуються дітьми-інвалідами? Хіба немає таких чоловіків і дружин, які цілими днями доглядають за своїм чоловіком-інвалідом чи жінкою? Чи хтось із цих опікунів вирішив би, що найкращим рішенням було б позбутися пацієнта за допомогою евтаназії? То чому ж держава дотримується такої перекрученої логіки? Йдеться про благополуччя пацієнта чи радше про фінанси?

Знецінення життя інвалідів

Ще до смерті Трухона експерти попереджали, що рішення суду 2019 року ризикує «знецінити» життя людей з обмеженими можливостями і що допомога в самогубстві стане першим і основним вибором для пацієнтів, а не належна медична допомога. Канадський депутат Майкл Купер написав: «Інваліди тепер мають право на смерть, керовану державою, на підставі того, що вони мають інвалідність, що стигматизує та знецінює життя людей з обмеженими можливостями.

Трудо Лемменс, професор права в Університеті Торонто, спочатку підтримував канадський закон про допомогу в самогубстві та евтаназію. Однак з часом він усвідомив небезпеку, притаманну легкості доступу до цих нелюдських процедур, і написав: «Це проблематичний недогляд у канадському законодавстві, що люди мають доступ до [евтаназії та допомоги в самогубстві], навіть якщо існують інші медичні чи соціальні варіанти підтримки, які могли б полегшити їхні страждання».

Інший канадський вчений, доктор Сону Гайнд, викладач факультету медицини Університету Торонто, зазначив, що допомога в самогубстві часто пропонується як нібито «вибір співчуття». Він каже: «Хоча канадців запевняють, що [евтаназія та допоміжне самогубство] є милосердним вибором лише для людей із смертельною хворобою, наші закони дозволяють усілякі соціальні страждання, які посилюють внески на [евтаназію та допоміжне самогубство].

Я не думаю, що це «співчуття» до найбільш маргіналізованих людей у ​​суспільстві, які страждають від бідності, відсутності доступу до допомоги чи незахищеності житла, таким чином, що вони бачать державну евтаназію як єдиний спосіб полегшити своє становище.

Це не поодинокі думки. До подібних висновків приходить офіційний звіт про евтаназію та допомогу в самогубствах в Онтаріо, Канада: «MaiD Death Review Committee Report», в якому 16 експертів з різних дисциплін без сумніву стверджують, що безпорадні («вразливі») люди наражні на «надмірний вплив» і «потенційний примус».

Ця правда потроху починає доходити до громадськості. Проблему починають помічати навіть ліві політики. Полет Гамільтон, член парламенту від Лейбористської партії, сказала, що законопроект чинить величезний тиск на інвалідів, людей похилого віку та бідних людей, щоб вони вирішили покінчити з життям, щоб не бути тягарем для своїх близьких. Інший член парламенту від тієї ж партії, Анна Діксон, сказала, що люди похилого віку та люди з обмеженими можливостями, які страждають на смертельну хворобу, можуть відчувати невимовний тиск, щоб піти шляхом допомоги при смерті, щоб захистити свою спадщину або тому, що вони не хочуть бути тягарем.

Цей «невимовний тиск» – просто безсилля перед байдужістю з боку держави та близьких. Людина, яка страждає, залишившись на самоті, шукає рішення, а коли не знаходить його, залишається лише просити про евтаназію. Тоді держава діє швидко – достатньо кількох днів, щоб звернення було розглянуте.

Нещодавно оприлюднений електронний лист Тручона свідчить про таку безпорадність з боку потерпілої людини та байдужість з боку держави.

Прес-секретар Right To Life UK Кетрін Робінсон наголошує:

Жан Трушон був провідним борцем за евтаназію та допомогу в самогубствах, але його лист, у якому натякає, що він міг би жити, якби була доступна краща допомога, вказує на глибші проблеми з системою евтаназії в Канаді. Цій людині потрібна була допомога, щоб жити, а не померти.

Перш ніж почати копіювати рішення ліберальної Канади чи Бельгії в Польщі, варто послухати голоси стражденних людей, зокрема Жана Трушона. Вони насправді не чекають смерті, а допомоги. Вони хочуть не евтаназії, а піклування. І тільки абсолютна відмова надати цю допомогу змушує їх у своїй безпорадності просити смерті – адже держава не залишає їм іншого виходу. Евтаназія – це не «варіант співчуття», а навпаки: «варіант безчутливості», в якому життя страждаючої людини не має цінності, а важать лише гроші.

[Зa: Right to Life UK/opoka.org.pl]

Переклад та редагування власні Ніна Падун