Місія: подружжя

Роберт і Карен — молода пара. Йому 31, їй (буде) 27, а їхньому шлюбові — тільки рочок.

Це «міжнародне» (українсько-польське) подружжя мешкає у Варшаві, де вже служить Церкві, але при цьому продовжує шукати своє служіння далі. Вони здивували мене ще два роки тому, коли, ставши нареченими, зібралися до Казахстану з фігуркою Божої Матері Фатімської.

Коли люди збираються одружитися, то займаються приготуваннями до весілля, а не закордонними місіями! Таки непересічна пара підібралася, подумала я. І підбиралася ця пара не похапцем…

Під час їхнього чергового приїзду в Україну ми сіли поговорити. —

У нашій Церкві зараз триває Рік святості подружжя та сім’ї.

Схоже, що з вами на цю тему можна гарно порозмовляти: ви дуже усвідомлено підійшли до укладення подружжя. Роберта я знаю ще зі шкільних років, тож знаю, що свій шлях сімейного покликання він розпочав… в отців-облатів. —

Думаю, що так Господь Бог мене провадив, — каже Роберт Харитонов. — Це не означає, що я мав покликання стати облатом. На мою думку, це означало, що я мав покликання вступити до монастиря, щоби пройти цим шляхом. А згромадження мені дуже допомогло сформуватися як чоловікові. Це пов’язане з історією моєї сім’ї: моя мама — самотня, зі мною були свої клопоти через це; я дуже потребував взірця чоловіка, мужчини. Також було потрібно поглибити віру — бо моя віра була інфантильна. Я дуже довго розбирався з цим покликанням, розмовляв з отцями-облатами, і зрештою ствердив, що я, однак, хочу бути чоловіком, мати дружину, і хочу діяти як мирянин у Церкві.

Рішення було тяжке — зрештою, коли людина вісім років провела в монастирі, то потім треба раптом шукати житло, працю… Чотири роки я провів без чернечих обітів і чотири — вже склавши обіти; вийшов перед довічними. В облатів я був у монастирі Святого Хреста в Обрі, а коли вийшов — оселився в Познані. Там спочатку мав тимчасові підробітки (наприклад, прибирав); потім, закінчивши вивчення теології в Університеті Адама Міцкевича, пішов працювати катехетом.

Два роки провів у Познані, там же долучився до душпастирства — студентського місіологічного кола, звідти виїхав до Святої Землі на волонтаріат. Місяць прожив на Оливній горі, де є сиротинець. На той час майже всі діти роз’їхалися, залишилося кілька, дім функціонував радше як денна світлиця, а волонтери тим часом цей дім прибирали, ремонтували. Служив у місіологічному колі, чим міг… а по тих двох роках зустрів Карен. — А як саме ви зустрілися? І як зрозуміли, що хочете бути разом? — Якось побачив музичну групу в храмі. Я підійшов — бо раніше сам співав у різних парафіяльних і припарафіяльних хорах, — і поцікавився, чи мене би там не потребували. Мені відповіли: безсумнівно, чоловічі голоси завжди потрібні! Виявилося, що більшість людей цього хору належать до спільноти «Завіт милосердя» (міжнародна спільнота з різними служіннями).

Я кілька разів був на їхніх зустрічах, відбув реколекції «Talitha Kum», які організовує ця спільнота. — Це реколекції для молоді, також і для невіруючої, — долучилася до нашої розмови Карен. — Під час реколекцій є священник, який служить Месу, сповідає, — але загалом це реколекції, які проводять самі миряни. — Отож я там був як учасник, допомагав своїм служінням (співом), приходив на зустрічі.

Й одного разу… — …перед Зісланням Святого Духа… — …спільнота «Завіт милосердя» включилася в чування в архікатедрі свв.Петра і Павла; там (а раніше — у домініканців у Познані) відбувалася зустріч… — …із Вандою Пултавською… [відома пролайф-діячка, лікар, психіатр, близька приятелька св.Йоана Павла ІІ. — Авт.] — …і на цю зустріч приїхала Карен. Прийшла туди з подружкою, а потім до катедри на чування. А я там після Меси стояв, продавав футболки — збирав кошти на місії. Тоді в мене була думка вибратися до Бразилії на волонтаріат.

Карен підійшла, кинула гроші на пожертву, купила щось… —

То була дводенна зустріч із пані Вандою: перед Зісланням, потім чування і другий день зустрічі. В той час я вже мешкала у Варшаві. Цікавилася сімейною тематикою: подружжя, сім’ї тощо, — а пані Ванда саме цим займається. І як я прочитала, що вона на зустрічі у Познані, то вирішила туди поїхати. Я раніше там трохи жила і маю друзів, тож це скидалося на чудову нагоду — і пані Ванду послухати, і з друзями побачитися.

Після зустрічі ми подалися до катедри на чування, й там я познайомилася з Робертом. — Карен жила в Познані, бо там навчалася, — уточнює Роберт. — Вона вивчала спеціальну педагогіку. А потім… Дух Святий, певно, надихнув її — вона захотіла вступити до спільноти «Завіт милосердя». А в Познані тоді осередку цієї спільноти не було, тому вона виїхала до Варшави, де ця спільнота була. Саме в той час, коли Карен виїхала до Варшави, я приїхав до Познані (сміються). — Але все одно, завдяки тому, що я вступила там до «Завіту милосердя», ми таки познайомилися, — каже Карен. — Тепер спільнота є і у Варшаві, і в Познані.

А сама я з Коніна. Закінчила магістерські студії з наук про сім’ю в Університеті кардинала Стефана Вишинського. — А яким був твій шлях покликання? — Все почалося з музики. Господь Бог «дотягнувся» до мене через музику. Я почала зі співу в хорі госпел, де провела вісім років. Потім поїхала до Познані на навчання, і протягом того часу думала про своє покликання: в якому напрямку йти? Я теж думала про чернецтво, бувала на реколекціях покликання… Але постійно відчувала: це ще «не те».

Дивилася в різні боки, розглядалася по згромадженнях, але в серці було: «це ще не те». І я не знала, про що саме йдеться. Якось потрапила на реколекції, які вів Лешек Доковіч [відомий у Польщі сценарист, режисер і кінопродюсер: «Довіряю Тобі», «Дух», «Я є». — Авт.], він знімає католицьке кіно. Третього дня реколекцій він показував фільм «Дух». Це документальний фільм про священників-харизматиків: Антонелло Каддеду, Енріке Порку, отця Башобору. І в ньому я вперше почула про спільноту «Завіт милосердя». Серце озвалося: гуп, гуп! — і я відчула, що це «воно». Я одразу ж подивилася в Гуглі, що таке «Завіт милосердя», де ця спільнота є, виявилося, що у Варшаві. Треба тільки виїхати з Познані… ну то я так і зробила. У цій спільноті я координую музичну групу. Раніше координувала групу, яка виходить до безпритульних (у сестер Місіонерок Любові у Варшаві). — То коли саме ви познайомилися? — То був 16-й — Рік Милосердя, — каже Карен. — Після нашого знайомства я влітку їхав до мами, в Україну, і через Варшаву, тож запитав у Карен, чи ми могли би зустрітися, — підхоплює Роберт. —

Ми ходили по Варшаві, розмовляли… і я відчув, що «це воно». —

Pоберт збирав гроші на місію до Бразилії, але не склалося, тож зрештою ми приїхали в Україну. Були в Городку на Поділлі. Провели три тижні в Домі милосердя. І, мабуть, саме там, у Городку, ствердили, що ми разом. То був тяжкий рік, бо Роберт тоді мешкав у Познані… — …і це була постійна дорога. Зустрічалися кожні вихідні. Я виїжджав о 3-й годині вночі в суботу, а повертався вночі в неділю… — Поїздами їздити не так просто, а в моєму гуртожитку й не було де переночувати… — Туди навіть увійти було не можна! Суворі правила… —

Ви так гарно розповідаєте разом одну історію, як дві ниточки у шві. Певно, цей рік «дошлюбного новіціату», хоч і дався вам тяжко, однак був чимось корисний? Я так думаю, що це добре для того, щоб краще одне одного пізнати, бо зараз молодь зовсім не так ставиться до близькості в парі. Як молодій парі боротися зі спокусами? — Це було більше випробування, ніж «новіціат», — гмикає Роберт, — бо було дуже тяжко. Але то добрий час для пізнавання, бо ми багато розмовляли по телефону. По три-чотири години. А тяжко було в тому розумінні, що, наприклад, коли стається якась криза, сварка, то по телефону складно це залагодити, помиритися. —

Раз так сталося, — усміхається Карен, — що я вранці прокидаюся, а Роберт стоїть під гуртожитком! Бо треба поговорити… — А спокуси… — роздумливо каже Роберт. — Спокуси є завжди. З ними треба боротися. — Зараз люди спокійно ставляться до спільного замешкання ще до шлюбу. Хоча є пари, які стараються дотримуватися дошлюбної чистоти, — уточнює Карен. Перед гробом блаж. Єжи Попєлушка, Варшава — А коли ви одружилися? — 30 червня 2018 року, — відповідає Карен. — Вінчалися в санктуарії блаж. Єжи Попєлушка, — каже Роберт. —

У парафії св. Станіслава Костки у Варшаві, бо я там працював, коли перебрався з Познані. — І було це, до речі, в рік святого Станіслава Костки! — додає Карен. — А санктуарій о.Єжи — це улюблене місце Карен, — усміхається Роберт. — Вона завжди першим ділом туди приходила, коли раніше приїздила до Варшави. — Ага, це називалося «на чай до отця Єжи». — А коли я прийшов до курії питатися про роботу, то мені як катехетові запропонували якраз парафію св.Станіслава Костки. Ідеї щодо шлюбу були різні. Збиралися навіть взяти його в Обрі, в облатів. Але ось так склалося. Та сама фігурка Божої Матері Фатімської.Вона тепер “мешкає” в парафії Святого Сімейства. — А як вам склалося потрапити до Казахстану? Замість готуватися до шлюбу? — А це, певно, почалося з мене, — каже Карен. —

Ще в Познані я якось потрапила на дивну сповідь. Я того священника не знала, але певної миті він сказав, що (щось там) буде мені потрібне, коли я поїду на місію до Казахстану як світська місіонерка. Я здивувалася – про що йдеться? Він мені: ну не знаю, так мені чогось вимовилося. Але потім удруге: будеш світською місіонеркою в Казахстані. Відтоді я почала над цим роздумувати. Бо який там Казахстан? — я нічого про нього не знала, і на схід мене зовсім не тягнуло! Ані Казахстану, ані російської мови… ані України. (Усміхається) На південь Європи — ну ще так, але Захід чи Схід… Але почалася та місія в Україні, в Городку. Приїхавши, я почала відчувати: певно, Схід — це таки «моє». А що познайомилася з Робертом, який сам з України… то якось взяла і подумала. Що добре було би поїхати. І виявилося, що Роберт теж про це думав! — Так, думав, бо раніше те місіологічне коло, яке я згадував, мало виїзди, а потім перестали їздити, — а тут виявилося, що Карен має таке прагнення. Ми почали пошуки, писали до різних людей… —

Не «по церковній лінії»? Без скерування? — Та ні, самі шукали, просто в інтернеті! Знайшли людей в Астані, у Тайиньші — це поселення, куди депортували поляків, залишали людей просто в степу, — каже Карен. — То була так звана «остання станція»… — У нас була така ідея, щоб туди приїхати, привезти фігурку Богородиці, ходити по домівках, молитися з людьми, — трошки підсміюючись над собою, каже Роберт. — Ось тільки виявилося, що там публічна проповідь релігії заборонена. За двері храму з процесією не вийдеш і по домах не можна молитися. — Але ми одразу відкрили сторінку на Фейсбуку, «Дорога на Схід» (Droga na Wschód – Misja Małżeństwo), — каже Карен. — Там до нас зголосилася сестра з Келлерівки, це поселення за 60км від Тайиньші.

Сестра Ліліана, назаретанка, працювала раніше в Україні. Написала: заїдьте також до нас! Ми погодилися заїхати туди «при нагоді» — а виявилося, що ми тільки в тій Келлерівці й були. — У Тайиньші ми були тільки один день, переказали фігурку, яку привезли, — підхоплює Роберт. — У Келлерівці ми допомагали сестрам, провадили табір для дітей, ремонтували дім одній сім’ї — самотня жінка з двома дітьми, батько їх покинув. — Дім залило повінню, там була страшна вологість… — Жінка з дітьми, мама хвора на рак… Ми зробили збірку коштів в інтернеті. Так вдалося тій жінці купити вугілля на зиму, бо там зими дуже суворі, а вона просто не знала, що робити. Але так склалося, що все потрібне було зроблено, а жінка за той час, поки ми там були, ще й роботу змогла знайти.

Презентація, в якій зібрано повний фотозвіт про місію на схід у 2017 році — Роберте, наскільки я знаю, по інтернету ти також збирав кошти для друку збірки своїх віршів? — Ні, збірки віршів я друкував за власні гроші. Потім їх продавав по парафіянх, збираючи гроші на місії… Вірші я пишу давно. Почав російською, потім — українською, а в останні роки перебування в монастирі то й польською. Відчуваю так, що це теж моє покликання. Співпрацюю подеколи з Господом Богом у цьому… виходить так, що й сам дивуюся.

Видрукував кілька збірок власними силами. Дві з них ми продавали, коли збирали гроші для казахстанської місії. — Це «Дорога на схід» і «Дім на скелі», — уточнює Карен. — Ілюстрації Роберт теж сам робив. — А ще один томик ми видали як подарунок для гостей на нашому шлюбі. Ми самі готували шлюбну урочистість, і старалися зробити так, щоб було гарно, і пам’ятно, й недорого. І цікавий подарунок. — Ти віршуєш, Карен грає… може, з вас вийде співочо-євангелізаційне подружжя? — Навряд, бо я пишу верлібри, їх тяжко співати. Зате Карен сама пробує писати пісні! — Але ми про щось таке думали, — каже Карен. — А як ви загалом бачите своє спільне покликання, своє подальше служіння? — Насамперед ми хотіли заснувати власну сім’ю і разом свідчити про Божу любов. Також ми б хотіли співпрацювати з іншими подружжями. Колись ми отримали пророцтво на одному молебні.

Були в Іновроцлаві, й там одна жінка сказала: ви покликані як пара, щоб відновлювати сім’ї. — Так, як відбудовуєте будинки повсюди, де опиняєтеся? — Так! (сміються) Ми розпочали з адорацій, спільної молитви у «школі сімейного життя» та з роботи в дошлюбній порадні. Це цілком непоганий початок, — каже Карен. —

Ми відчуваємо це власне як спільний шлях покликання, — уточнює Роберт, — бо в більшості подружніх консультацій працюють жінки віком за 50. А це (ми читали відгуки) сприймається молоддю радше негативно. «Якась там пристаркувата пані при храмі, що вона там узагалі знає». Тому ми постановили, що праця удвох, як молодого подружжя, більше вірогідна. Ми в цьому переконалися, коли випадало працювати по одному: сприйняття аудиторії сильно змінюється. —

Подружжю люди більше довіряють, — каже Карен. — Людям, які справді знають, що кажуть, бо живуть цим. Ми намагаємося показати, що подружжя — це справа не самої жінки, а разом із чоловіком. — Після навчання на курсах душпастирства сімей, які проводить архідієцезія, — пояснює Роберт, — душпастирство приділяє служителів на конкретну парафію. Ця діяльність підпорядкована INER (Інститут природного планування сім’ї за методом проф. Йозефа Рьотцера, Австрія). Цей інститут видає диплом фахівця сімейної порадні, який дає підставу для такої праці.

Де священник зголошує до єпископа потребу сімейних консультантів, туди Душпастирсько сімей скеровує консультантів. Отак ми отримали своє нинішнє служіння у парафії Божої Матері Цариці Польщі на Маримонті у Варшаві. Запрошуємо всіх охочих! (Сміється) У цьому ми зараз і бачимо своє покликання. Також ми виголошуємо конференції, власне як подружжя, удвох. Наприклад, на реколекціях спільноти «Завіт милосердя».

В рамках курсу робили групові зустрічі для молоді. Нещодавно під час конференції в УКСВ (точніше, на науковому симпозіумі «Плідність як здоров’я жінки, чоловіка, сім’ї») ми зустріли представників фундації «Відкриті серця» (з Білорусі), яка займається поширенням природного планування сім’ї на Сході. — І так подумали, що було би непогано встановити з ними контакти, — каже Карен. — Тож у серпні ми їдемо до них, — завершує Роберт. — До Могилева! —

Доброї дороги і Божого благословення вашій місії «Подружжя»! Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Джерело: CREDO: https://credo.pro/2019/08/241309