Україна: Життя дітей під землею. Дні війни в Україні

   “Життя без сонячного світла” 

Після того, як 24 лютого Росія вторглася в Україну , харківське метро стало притулком для тисячьох людей, які рятувалися від обстрілів і бомбардувань назовні.

Цієї весни на станціях Харьківского метро перебувало близько 1 500 дітей: від немовлят до підлітків. Багато з них після довгих тижнів під землею почали боятися виходити на поверхню.

Серед них 10-річна Соня, яка з початку війни живе з мамою у вагоні метро: «Сьогодні ми з мамою ходили додому, щоб помити голову та взяти якісь речі. Було страшно».

    “Місяць у метро” 

Для Зіни та її сім’ї станція метро стала домівкою, адже її власний дім було зруйновано обстрілом. Зіна, її чоловік Сергій та 19-місячна донька Аліса втратили все під час атаки.  Холод, тіснота та пил у метро шкодили здоров’ю сім’ї як фізично, так і морально. «Я не могла вийти на вулицю, — каже Зіна. — Завжди згадувала про вибухи. Це дуже змінює людину — неможливо залишитися таким, яким ти був раніше».

Але заради доньки та інших дітей у метро Зіна вирішила зберігати позитив. Попри умови та тривогу, Зіна стала волонтером ЮНІСЕФ та почала викладати дітям на станції англійську. ЮНІСЕФ передали у метро набори для розвитку та відпочинку, для підтримки дітей, які перебувають на станціях метро. Завдяки цим наборам волонтери, як Зіна, можуть створювати ігри, проводити неформальні уроки та надавати емоційну підтримку дітям.

    “Навчання на паркінгу”

Сирі підручники, нестабільний інтернет та уроки під повітряну тривогу. Так проходить кінець навчального року у школярів Аліни та Артема з Харкова.

Війна звузила світ харківських дітей до темного та сирого приміщення підземного паркінгу. Кілька харківських сімей живуть тут, рятуючись від авіанальотів та обстрілів.

Але приміщення, що дає відносний захист під час бомбардувань, не призначене для життя: тепла, світла, мобільного зв'язку та інтернету тут завжди не вистачає.

“Мені не подобається ця вогкість і пилюка, і холод…Тут я постійно дуже замерзаю”, - Аліна додає, що частину сімей встановлюють на стоянці намети з поліетилену, щоб всередині них зберігати тепло. 

На вулицю діти виходять рідко через постійну небезпеку обстрілу. Їх активність у приміщенні сховища також обмежена, вони не можуть бігати, щоб не підіймати пил з земляної підлоги. Все, що вони можуть робити, це намагатися вчитися дистанційно, коли можуть спіймати нестабільний мобільний зв’язок.

І навіть таку просту потребу, як сон, для дітей ускладнила війна. "Ноги іноді болять, тому що, коли довго лежиш, не можеш розправити їх і спиш із зігнутими ногами", - каже хлопчик Артем, додаючи, що спати на дерев'яних палетах твердо та холодно

    “У підвалі дуже холодно”

У невеликих містах, де немає метро чи бомбосховищ, люди змушені використовувати підвали багатоповерхівок, щоб убезпечити себе та дійте від обстрілів. З початком війни дев’ятирічна Марія багато ночей проводить у холодному і темному підвалі, ховаючись від обстрілів. Вона живе на сході України у лінії розмежування, де зараз загострилася ситуація. Маша виходить зі сховища вдень на короткі проміжки часу тільки, щоб разом із сім’єю сходити за водою на криницю та приготувати їжу на саморобній печі, яку топлять дровами. “В нас перебили воду і світло. Ми збираємо дрова під домом, топимо піч, готуємо на ній та гріємося. У підвалі дуже холодно”, - каже дівчинка, яка постійно живе у небезпечних та складних умовах.

     “День народження під землею”

Школу Степана з Харкова було зруйновано обстрілом за день до його дня народження. Цілий вечір перед своїм 14-річчям хлопчик дивився у вікно на заграву пожежі над його школою. 

Замість свята із друзями Степан провів цей день у підвалі свого будинку, ховаючись із сім'єю від авіанальоту. У сховищі під його домом стоять обігрівачі та пляшки з водою, на полицях – лежать книги та чорні окуляри. Їх Степан одягав у День свого народження, щоб той якось відрізнявся від решти схожих днів у сховищі. “Мені було дуже сумно на серці”, - каже школяр, додаючи, що це був найсумніший День народження у його житті. 

     “Нове життя”

Перші дні свого життя маленька Віра провела на руках у мами у підвалі перинатального центру Києва, переробленого під палати.

ЇЇ мама Юля після пологів підіймалася з підвалу до будівлі центру лише за потребою, щоб вмитися та взяти їжу. Вона боялася залишити доньку одну та боялася потрапити під обстріл. “Ми тут сидимо у підвалі, переживаємо, плачемо. Бо коли виходиш звідси, дуже страшно бачити дим і як Гради летять. Ми робимо все, щоб уберегти наших дітей, наше майбутнє”, - каже Юлія, сидячи поряд з іншими породіллями та дітьми у підвалі перинатального центру. Тут у сховищі з початку війні з’явилися на світ десятки немовлят. І всі вони заслуговують на комфортні умови, безпечне життя та сонячне світло.