Щоб усиновити дитя треба пройти через величезний етап із багатьох процедур: написати заяву на усиновлення, дочекатися акту обстеження житлових умов, зібрати пакет документів, пройти курси батьківства.
Зараз на Львівщині пар, які готові стати батьками не рідній малечі, близько сотні. А от діток, які чекають на родину, – уп’ятеро більше.
Програма «Підсумки. Наживо» (щоп’ятниці на телеканалі NTA) поцікавилася, де зараз малюки, яких нещодавно залишили у «вікнах» життя у Львові та Тернополі. Також дізналася, чи складно в Україні усиновити дитину.
«Ніхто не приходив. Ніхто ними не цікавився»
Минулого місяця, 9 травня, п’ятиденне немовля знайшли у «Вікні життя» у Львові. Біля дитини залишили лист.
«Записка була разом з хлопчиком… Мама написала: «Народився 4 травня 2021 року. Прошу, простіть! Знайдіть йому хорошу сім’ю”», – пригадує лікарка-анастезіологиня Львівської міської дитячої лікарні Катерина Свідняк.
Чи подарує хтось дитині батьківську любов – поки невідомо. Маля вже перевели у дитячий будинок. Утім хрещену матір дитина вже має. Нею стала лікарка Ірина Яцкевич. Хлопчика назвали Юрій-Олександр. Прізвище тримають в таємниці.
А незадовго до львівського випадку у Тернополі впродовж кількох днів – 27 та 29 квітня – у «Вікні» життя» знайшли одразу трьох малюків: двійнят, братика і сестричку, та руденького хлопчика. Як назвати діток, вирішував тернопільський виконком. Тепер вони Володимир, Богдан та Ірина. Прізвище в усіх трьох однакове – Тернопільські.
“Ніхто не приходить до них! Ніхто ними не цікавиться. Лежать вони у нас у палаті загальній, сплять, їдять. Нормально. Як звичайні дітки”, – розповідала тоді лікарка-неонатологиня Тернопільської обласної дитячої лікарні Зоряна Король.
Усі троє малюків потрапили до дитбудинку.
«Вікна життя» назвали «нерентабельними»
До слова, у 2016 році у Львові вирішили зачинити «Вікна життя». У мерії пояснювали це «низькою ефективністю роботи “вікон”»: упродовж 2009-2014 років вдалося врятувати життя “лише” 4 немовлятам.
“Отримав відповідь, що вікна не рентабельні! Я кажу: «А як можна взагалі говорити про рентабельність «Вікон життя»? Якщо бодай одне життя врятоване – це плюс. А зараз вони врятували вже шосту дитину», – каже ексдепутат Львівської міської ради Любомир Босаневич.
У 2017 році «Вікно життя» у Львові знову запрацювало – у Львівській міській дитячій лікарні на вул. П. Орлика.
Усі хочуть немовлят, у старших дітей шансів – менше
Комунальний заклад Львівської облради «Будинок дитини №2», – зараз домівка для врятованого Юрія-Олександра та ще для пів сотні інших вихованців. Більшість із них з неблагополучних сімей, мають і знають рідних батьків.
«Кожен хоче мати маму. Це відчувається у кожній дитині. Одні діти від нас йдуть і повертаються у сім’ю, якщо утворилися належні умови, інші – йдуть на усиновлення, хтось потрапляє під опіку, інші – у будинки сімейного типу, прийомні сім’ї», – розповідає директорка «Будинку дитини №2» Мирослава Павлик.
«Усиновлювачі хочуть дітей малого віку – від 0 до 3 років, а таких дітей зараз нема. У нас залишилися діти старшого віку. Діти родинних груп. Ми ж не розділяємо братів і сестер при усиновлені. Це заборонено законом», – пояснює начальник служби у справах дітей ЛОДА Володимир Лис
Він переконаний в усиновленні найважливіше і найскладніше – не бюрократичні моменти. Основне – зуміти зблизитися з дитиною. А, як пояснюють психологи, дітям звикнути до нової родини – вкрай складно. Потрібні увага і терпіння дорослих.
«Ми хочемо робити цю тему більш популярною. За кордоном відомі люди усиновлюють дітей. Показують приклад. На жаль, в Україні наразі немає такої тенденції. Усі селебріті чи публічні люди не роблять цього, бо ж про це не говорять. В Україні тисячі дітей проживають в інтернатних закладах і це ненормально», – розповідає керівниця благодійного фонду «Рідні» Мар’яна Романяк.
Зараз у благодійному фонді створюють сиротам фото- чи відео-візитівки, які розміщують у себе на сторінці – ridni.org.ua, щоби потенційні усиновлювачі могли зробити перше, хай навіть віртуальне знайомство з дітьми, які шукають сім’ю. Також схожа інформація є сайті Міністерства соціальної політики України.
Нас не розуміли, казали: «У вас же є свої, здорові»
Одним із позитивних прикладів того, як усиновлена дитина стає справді рідною, є історія сім’ї Оксани та Богдана Яким. Десять років тому вони, маючи власних чотирьох дітей, взяли на виховання покинутого хлопчика із ДЦП. Зараз їхній Дмитро уже випускник у школі, вільно володіє англійською.
«Я у цій сім’ї не випадково! І якщо б не Божий план, то я не знаю де би я зараз був. Мене прийняли у свою сім’ю і не просто для «галочки»» – говорить хлопець.
«Коли ми дізналися про Дмитра, то Бог дав таке натхнення допомогти цій дитині. Можливо, ми навіть не усвідомлювали всієї складності, що нас чекає, бо він не міг ні ходити, ні стояти, ні навіть сидіти. Стати йому батьками – це не просто кормити і одягати. Це набагато більше і відповідальніше», – пригадують батьки Дмитра Оксана та Богдан Яким.
Оглядаючись на 10 років назад, стверджують, що найважче було подолати нерозуміння інших людей.
«Нам казали: «Нащо вам цього? Ви ж маєте свої діти – здорові. Нащо вам той клопіт?». Але якщо ми хочемо мати гарне суспільство, гарну державу, жити у прекрасних умовах – треба починати з себе! Не треба боятися, що якщо ти віддаватимеш, то ти збіднієш», – переконані Оксана та Богдана Яким.
Дарина ТАТАРЧУК