Згвалтована, але не зробила аборту. Патрісія Лоуренса

Моя мати і дві мої сестри зустріли мене на автобусній станції, і ми сіли в машину моєї матері. Її першими словами були: «Патрісія, ти зробиш аборт». Це був травень 1957 року народження, мені було 18 років, і я не знала, що означає це слово. Вона сказала мені, що у мене «заберуть дитину». Але по тому, як вона це сказала, я зрозуміла, що вона хотіла сказати, що щось станеться дуже швидко. Крім того, вона не сказала про те, що вони збираються віддати дитину на усиновлення після народження. Тоді я зрозуміла, що це означає, що вони збираються вбити мою дитину.
 
Тоді я відповіла: «Я не буду робити аборт, бо це вбивство; я не з'явлюся перед Богом, як той, хто скоїв убивство ». Мати відповіла мені: «Патрісія, ти дура». Мої сестри також були згідні з нею в тому, що я повинна зробити аборт. Я відчувала, немов весь світ звернувся проти мене, але знала, що повинна була захищати те, що було правильним.

На наступний день мати навела на мене рушницю
 
У наступні тижні відносини між мною і моєю матір'ю ставали все більш прохолодними. Одного вечора, коли я спала в своєму ліжку, прокинувшись, я побачила, що моя мати приставила гвинтівку до мого обличчя, між моїх очей. Я була страшенно налякана. Я відразу ж відвела ствол у бік, в розпачі сказавши їй: «Що ти робиш?». На що вона відповіла: «Я намагаюся залякати тебе, щоб ти зробила аборт».
 
В той момент я вирішила піти з дому своєї матері. Вона сміялася з мене, кажучи: «Куди ти підеш?». Я відповіла, що моя старша сестра Хуаніта допоможе мені ». Але мати сказала мені: «Вона не хоче, їй соромно за тебе».
 
Проте, через декілька днів я переїхала жити до Хуаніті. Незабаром після переїзду в її будинок, інша моя сестра, Марія, прийшла до мене і сказала: «Патрісія, простягни руку». Коли я простягнула руку, вона поклала туди 20 таблеток і сказала: «Мама каже, що ти повинна випити їх, все відразу». Я досить добре розуміла, що прийом 20 таблеток будь-якого роду небезпечний для здоров'я, і ​​що моя мати намагалася вбити мене. Я пішла у ванну і викинула таблетки в унітаз, після чого сказала своїй сестрі: «Я можу мовчати, але я не дура».
 
Таблетки, щоб покінчити з нею
 
Після народження мого сина, мати зізналася мені, що ті таблетки були препаратом для пацієнтів, що мають проблеми з серцем, і якщо б я випила їх, як говорила моя сестра, то у мене б трапився інфаркт. Вона ніколи не вибачалася за це, але я думаю, що вона намагалася сказати мені, що шкодує.
 
Зрештою, було здійснено ряд зусиль, щоб в листопаді 1957 роки я поступила в будинок для матерів-одиначок в Сент-Луїсі, Міссурі, що належить «Армії Порятунку», де я провела час, що залишився вагітності. Там я вперше в житті відчула безумовну любов, любов з боку місцевих працівниць, які любили всіх нас і ніколи не дорікали жодну з дев'яти  там дівчат в тому, що ми перебували на їх утриманні.
 
Син Патрісії народився, і вона віддала його на всиновлення
 
Мій син народився 11 січня 1958 року народження, на світанку. Це був великий, красивий малюк. Поки його віддавали на усиновлення (бо таке було політика в «Армії Порятунку» по відношенню до біологічних матерів), мої очі були покриті рушником. Мені також зв'язали руки внизу, щоб я не могла зняти його з себе. Мені не дозволяли бачити його ще два дні, до тих пір, поки я не побачила його в присутності соціального працівника.
 
Мені сказали, що я можу взяти його на руки, але я вирішила не робити цього, щоб він не відчув єднання зі мною, але щоб прив'язався до своєї прийомної матері, а не до мене. Заради його і мого блага, я думала, що буде краще віддати його на усиновлення. Навіть сьогодні, моє серце розривається, коли я думаю про цей момент; дивлячись [на все] через вікно кімнати, я говорила йому: «Мені дуже шкода, мій любий Ру, що я повинна відмовитися від тебе, заради твого і мого блага, я повинна зробити це, тому, будь ласка, прости мене». Мене зачаровувала ця дитина. Я боролася за нього. Я знала, що вчинила правильно заради нього.
 
«Я поступила правильно»
 
Я не була віруючою, в той момент я не була християнкою, але я знала, що є справедливий Бог, і що я поступала правильно перед Ним і, що шанувала Його якимось чином.
 
Відмова від цієї дитини була і залишається однією з найважчих речей, які мені довелося зробити у своєму житті, але я знала, що його життя того коштувала і не каялася ні в чому, що сталося.
 
«Я бачила свого сина, а не насильника»
 
Коли я дивилася на свого сина, я бачила його, а не насильника; бачила свого сина, мою власну плоть і кров.
 
Через два тижні, я повернулася додому, і мені ніколи не дозволяли говорити про те, що сталося. Мені сказали, що через те, що я стала матір'ю, я більше «ніколи не знайду гідного чоловіка, який би одружився зі мною». Проте, через сім місяців я зустріла Уейна.

 

Я боялась, что моя мать может оказаться права. Однако, через месяц свиданий, я сказала Уэйну, что у меня есть сын. Я знала, что мы влюбляемся друг в друга, и считала, что он имеет право знать мою историю. После того как я рассказала ему ее, он отвел меня домой и я подумала: «Вот и другой ушел… Никто не хочет использованный товар».

Но через два дня Уэйн позвонил мне и спросил, может ли он прийти повидать меня. Он отвез меня в чудесное место в горах Сан-Габриэль, припарковал машину под деревом, красивой сосной, вернулся ко мне и сказал: «Патрисия, мне не важно, где ты была, или что ты делала. [Единственное], что для меня важно, это то, чем ты можешь быть для меня сейчас и в будущем». Через пять дней он попросил меня выйти за него замуж.

Мы поженились 36 лет, 8 месяцев и 2 дня назад, и он любил меня, несмотря на все, что произошло. У нас родилось три дочери. Я молилась Богу: «Почему Ты не дашь мне вырастить сына?». И чувствовала, что Бог отвечает мне (поскольку моя дочь родилась в день Рождества), напоминая о том, что Он знает, каково отдать Своего Единственного Сына.

Много лет спустя, 20 мая 1993 года мы отправились в поездку в штат Миссури в родной город моего сына Боба. Мы договорились встретиться на стоянке магазина «Wal-Mart». Когда мы с Уэйном приехали туда, мы не увидели никого, кто мог бы быть моим сыном, поэтому мы стали ждать на скамье, снаружи магазина. Через 10 минут к нам стал приближаться крупный мужчина. Вместе с ним была женщина. Я описала Бобу, одежду, которая будет на мне, чтобы он смог опознать меня. Когда он приблизился, я почувствовала себя, словно частица головоломки, только что нашедшая свое место. Мы пожали друг другу руки и немного поговорили, после чего его жена и он попросили нас пойти к ним домой.

Тем вечером, Боб привел меня и моего мужа в дом усыновившей его матери на ужин. Для меня было честью познакомиться с этой чудесной женщиной, которая стала матерью моего сына и вырастила его. Я испытываю глубокую благодарность за те труды, что она сделала, поскольку я не могла сделать их. Она всегда была героиней для меня.

Я поблагодарила ее за прекрасную работу, которую она сделала, воспитав моего сына, ее сына. Хотя я и являюсь его биологической матерью, фактически его матерью является она. Она делала всё, что делает мать и делала это хорошо. Для меня, она всегда будет его матерью.

Перед обедом, она сказала: «Патрисия, не причинило бы тебе неудобств благословить нашу еду?» – это была честь для меня.

Тот день был очень особенным для меня, ведь я смогла впервые поговорить со своим сыном и обнять его. Мое сердце наполнилось радостью, и я чувствовала гордость за то, что дала ему жизнь тогда, когда другие заставляли меня убить его.

Я рассказала им детали произошедшего, и что единственной вещью, которую я могла сделать в тот момент, ради его и моего блага, было отдать его на усыновление. Когда я закончила рассказ, Боб сказал мне два слова, которые заставили меня понять, что 35 лет ожиданий того стояли. Он посмотрел мне в глаза и сказал: «Большое спасибо».