Розвінчуємо міфи: відповідь на 10 міфів, які поширює ідеологія «гендеру»

Міф №1 – Якщо під словом «гендер» («рід») мається на увазі «жіночість» чи «чоловічість», розуміючи під цим сукупність тих манер, поведінок, смаків, бажань, зацікавлень, способів діяти, які більш поширені і типові серед жінок чи чоловіків, то стать і гендер є двома різними поняттями, котрі спокійно можуть відрізнятися між собою.

Людина може опинитися у ситуації, коли вона має чоловіче тіло і суттєву психологічну жіночність (ідентичність жіночого роду), чи також – мати жіноче тіло і суттєву маскулінність (ідентичність чоловічого роду).Насправді «почуватися чоловіком чи жінкою» стосується перш за все власної біологічної статі (і не може бути відокремлене від неї).

Походить від біологічної статі. У той момент, коли цей мотиваційний механізм приналежності до групи тих, хто є «фізично як я», не функціонує, є розсудливо думати про втручання якогось «тривожного» психосоціального механізму (наприклад, труднощі чи відкидання ідентифікації себе з тим із батьків, хто є тієї ж статі, або ж з товаришами тієї ж статі, і т. д.). Ці механізми, звичайно, не є ні простими, ані зрозумілими для психології.

Разом із розповсюдженням гендерних теорій є ризик поширення у багатьох дітей та підлітків великої розгубленості, сум’яття, страху та «журби бути непоправно приреченими існувати і залишатися не-приналежними до групи своєї статі», провокуючи тривожно-депресивні симптоматики. Дитині-хлопчику, що відчував би смаки (н-д, бавитися рольові ігри), бажання (н-д, налаштовуватися емоційно) чи інтереси (н-д, проводити час з дівчатками), які назвемо «нетиповими», мали б радше допомогти почуватися хлопчиком, не пригнічуючи та непокоячи жорсткими стереотипами щодо чоловічості, а не допомогти вимушено примиритися з «неспроможністю бути хлопчиком».

Міф № 2 – Згідно з деякими «теоріями щодо гендеру», гендер мав би бути визначений здоровою генетичною схильністю або ж у будь-якому разі конститутивною; цей гендер дитина-хлопчик повинен відкрити часто ще в дитинстві, незалежно від своєї біологічної статі. Згідно з такими теоріями, хлопчик[1]-дитина і підліток, які відчували б смаки (н-д, бавитися рольові ігри), бажання (н-д, налаштовуватися емоційно) чи інтереси (н-д, проводити час з дівчатками), які назвемо «гендерно нетиповими», повинні запитати себе, чи вони мають «природне покликання бути/почуватися  жінкою».

Не існує доказів існування якогось «природного і здорового покликання до гендерної ідентичності, відмінної від власної біологічної статі», ані якоїсь теорії, що заслуговує на довіру та є обґрунтованою науково, яка пояснювала би біо-психологічний динамізм такого «покликання». Насправді, наукові дослідження, що стосуються цих процесів, заблокувалися саме через ідеологічний тиск прихильників теорій щодо гендеру.

Згідно з деякими «гендерними теоріями», чоловік міг би бути природно покликаним почуватися жінкою, що виражає здорову нетиповість, та бути потенційно щасливим (те ж саме стосується і жінки, що відчувається чоловіком). Проте, річ у тому, що та дисгармонія, яка відчувається між біологічною статтю та гендерною ідентичністю, завжди завдає страждань. Справді, за визначенням такий стан називається дисфорією[2]. Отож, є більш доцільно і розсудливо вважати, що «відчувати себе іншого гендеру, ніж стать» належить до цієї сукупності феноменів, розпізнаних як у дітей, так і в дорослих, і класифікованих як афективно визначене несприйняття (н-д, дисморфофобія[3]).

Крім цього, деякі «нетипові» вираження (н-д, «вдягати спідницю і всі мамині прикраси; хочу стати мамою, а не батьком») здаються більше наслідком, аніж причиною механізмів гіпертрофічної ідентифікації (із групою протилежної статі) і/чи  дис-ідентифікації (із групою власної статі).

Перш ніж така дезінтеграція (стать/гендер) спричинить сильний дискомфорт, бажано повернути розвиток в природну колію за допомогою психологічного втручання. Між іншим, існують перспективні методи лікування.

Є ризик недооцінювання природи глибокого психічного дискомфорту тих, хто самовизначається через ідентичність відмінну від власної біологічної статі, і це посилює даний дискомфорт: може збільшитися кількість суїцидів.

Міф №3 – Поважати дитину-хлопчика, що  має манери поведінки та уподобання в одязі, котрі типові для жінок, означає заохочувати його залишатись у цих уподобаннях для того, щоб потім він міг прийняти те, що йому призначено бути жіночого гендеру в чоловічому тілі. Згідно з гендерними теоріями, проблему дискомфорту тих дітей, тих підлітків і дорослих, які відчувають болюче розділення між тілом та гендером, було б краще вирішити, модифікуючи тіло, наскільки це можливо,  у напрямку до гендеру (н-д, гормональна терапія і хірургічна операція транссексуального типу). Немає сенсу продовжувати наукові дослідження і пошук психологічних терапій, щоб привести до гармонії стать-гендер.

Мультимодальні психологічні терапії гендерних дисфорій у дитини-хлопчика (чиї позитивні результати відомі) пропонують радше не ставитися поблажливо (хоча все повинно бути зроблено з великою делікатністю та гнучкістю), заохочуючи дитину розважатися манерами поводитися та одягатися, які типові для жінок. З іншого боку, хірургічна операція та фармакологічна терапія здійснена у транссексуальному напрямку приносять з собою об’єктивні ризики ускладнень та страждань, психіатричних та фізичних.

Сьогодні існує ризик, що перспективні психологічні втручання будуть загальмовані з ідеологічних мотивів, які сприяють досить сумнівним практикам, як-от хірургічна операція у транссексуальному сенсі (можливо, після превентивної фармакологічно стимульованої затримки статевого дозрівання).

Міф № 4 – Інші гендерні ідеології воліли б стверджувати, у напрямку цілком протилежному щодо попередніх ідеологій, що не існує жодного покликання до якогось певного типу ідентичності гендеру (чи роду), лише що гендер має бути відчутий і/чи вибраний на кожному етапі життя (чи дня) згідно із бажаннями того моменту, не претендуючи робити з цього якусь постійну ідентичність, але радше мінливу і творчу. У такому баченні «бути чоловіком» чи «бути жінкою» мало би лише культуральні позначення, перехідні та відносні: не існувало б жодної суті гендеру чи сексуальної ідентичності, котру кожна особа була би покликана розпізнати і розвивати в оригінальний спосіб. Схожий дискурс можна провадити і щодо сексуальної орієнтації: досвідчувати сексуальну привабливість і взаємозв’язок у гомо- чи гетеро- напрямку мало би визначатися бажанням, яке існує у конкретний момент, умовами чи періодом, які проживає особа.

Не існує наукових даних чи теорії, яка заслуговує на довіру, котрі обстоювали б психологічну доцільність мінливого відношення до власної гендерної ідентичності чи сексуальної орієнтації, на відміну від природного пошуку власної ідентичності, постійної у часі та завжди краще інтегрованої (там, де інтеграція стосується різних вимірів самого себе, різних мотивацій, різних життєвих середовищ, але й також афективних стосунків та соціальних).

Це правда, що збудування зрілої ідентичності, чоловічої чи жіночої (і збудування «життя гетеросексуальних фантазій та досвідів») є еволюційним процесом, що має відношення до культури, до якої належить особа. Правда, що у певному сенсі Чоловіком і Жінкою стається, завдяки культурним впливам, родинним та соціальним, завдяки тому, як ті відповідають власним психологічним характеристикам, і, на кінець, також завдяки виборам, які особа робить щодо цих досвідів (котрим ми надаємо перевагу і приймаємо? котрі відкидаємо? котрі підтримуємо, живимо? які культури чи впливи вивчаємо, аналізуємо чи пробуємо?). Наведемо один приклад: дитина-хлопчик досвідчує у прямий та непрямий спосіб те, що на думку батька, матері, кожного з братів, вчителя і друга, означає «бути чоловіком чи жінкою», і ці досвіди та переконання впливають на нього у більшій мірі на підсвідомому рівні (навіть на те, щоб прийняти деякі з них і відкинути інші). Потім з’являються фантазії, романтичні і еротичні потяги, фізіологічні реакції гомо- і гетеросексуальні. Ще впливи, що походять від телебачення, фільмів і реклами, від балачок у групі друзів, і т. д. Потім дитина-хлопчик про це думає, це осмислює, з більшим чи меншим критичним сенсом, і переконується та вирішує, що це чи те йому не підходить, що ця річ є такою чи інакшою, що він вибере певний шлях, що його природа є такою чи інакшою (…вирішить, чи буде старатися, щоб стати м’язистим/натренованим; чи він зробить те, що зможе, щоб об’єктивувати жінку; чи прийматиме віагру, не маючи в цьому особливої потреби…; вирішить, чи зберігати і розвивати гомосексуальні фантазії чи гетеросексуальні), і т. д.

В культурах, де вираження жіночості чи чоловічості (чи також видів сексуальної орієнтації) є множинними, дитина, зростаючи, ідентифікує себе через одну із категорій, котрі їй пропонує культура, згідно із важливою і підсвідомою «рівновагою» (між відповідністю та невідповідністю), що стосується сприйняття власних характеристик (зацікавлень, смаків, поведінкових пріоритетів) у відношенні до тих, що культурно характерні для того чи іншого виду групи, присутньої у цій культурі.

З цього випливає, що потрібно подумати над тим, яка культура, психологічно сприятлива, повинна бути розповсюджена. Можливо це культура, у якій чоловіче та жіноче є визначеними, але в широкий, комплексний та гнучкий спосіб, таким чином, щоб дозволити всім ідентифікувати себе з тим гендером, який відповідає власній статі (н-д: «можу почуватися чоловіком/мужнім, навіть якщо мені більше подобається мистецтво і роздуми, а менше гра у футбол, боротьба чи агресивні змагання»).

Звичайно, гідне осудження те, що протягом історії чоловік завжди посягав на позицію вищої ваги і влади, аніж жінка, проте це не означає, що перевага чоловічого чи жіночого гендеру у певних видах діяльності чи певні «нетипові» характеристики, поширені у різних культурах (а багато також й у тваринному світі ссавців), не можуть віднайти якесь пояснення у генетичних схильностях і у свого роду «покликанні» реалізувати такі свої схильності. Теорії Барон-Когена, обґрунтовані науково, говорять про жіноче як «переважно емфатичне» і про чоловіче як «переважно систематизуюче» (знавець законів, що регулюють фізичний світ, соціальний, і т д.). Реалізація цього покликання у сексуальну ідентичність мала б узгоджуватись із покликанням до любові, а не до зверхності, ще й чоловіків над жінками.

Розповсюдження гендерних теорій приносить ризик позбавити сили здоровий пошук сексуальної ідентичності (відповідної власній біологічній статі) сприяючи розвитку розширеної  незрілості щодо власної особистості, щодо функцій специфічних для власної статі, зокрема щодо функції партнера (на фізичному, психологічному, сексуальному та екзистенційному рівні) і щодо батьківської чи материнської функцій, які є фундаментальними для здорового розвитку нових поколінь та майбутнього людства.

Міф №5 – Дехто вірить, що гомосексуальна чи бісексуальна орієнтація є генетично зумовлена або ж у будь-якому разі настільки зріла і психологічно здорова, як і гетеросексуальна орієнтація. Така нетипова орієнтація мала би бути просто прийнятою як добра і незмінна.

Гетеросексуальність – це психофізичний і психосоціальний показник par excellence для природи тварин та людини, котрий забезпечує розвиток виду.

Натомість гомосексуальність не є ні явищем, ані конструктом однозначним. І справді, ми можемо запитати себе, скільки потрібно було б мати думок, фантазій, фізіологічних реакцій чи досвідів в цьому сенсі, щоб вважати себе гомосексуальними чи бісексуальними. Або ж щоб «запитати себе», чи я є таким.

Візьмемо до уваги тих, хто відчуває себе гомосексуалами чи бісексуалами. У той момент, коли не працює мотиваційний механізм, яким є потяг до групи, що є «фізично відмінною від мене за статтю» і схожою за віком, є доречним подумати про інтерференцію тривожних психодинамічних елементів (наприклад, труднощі чи відмова відчувати і розвивати в уяві гетеросексуальний потяг, тоді як свідомо чи несвідомо це з’явилося у відношенні до осіб тієї самої статі або з’явився поштовх «еротизувати» симпатію щодо осіб тої самої статі, або ідентифікуючий потяг щодо них). Згідно з теоріями гендеру, така людина від природи є покликана сексуально орієнтуватись у гомо- напрямку, як вираженню різноманітності, однаково здорової і потенційно щасливої; але немає доказів існування «конститутивної схильності до гомо- чи бісексуальності, яка була б природною і водночас здоровою», ані не існує якоїсь науково акредитованої теорії, яка пояснювала б біопсихологічне походження такої схильності. Існує радше сукупність феноменів, що спостерігаються як серед дітей, так і серед дорослих, які характеризуємо як неправильну еротизацію (н-д: потяг до педофілії, кровозмішування чи парафілії[4]).

Навіть якщо психосоціальні механізми ще не з’ясовані, вартує пам’ятати про роль, яку відіграє також і власна особиста історія та культура, в якій зростається. Справді, з одного боку, в культурах, де є множинні вираження сексуальної орієнтації, дитина, зростаючи, буде себе ідентифікувати через одну із категорій, які їй пропонує культура; знову ж таки, в культурах, де прояви гомосексуальності вважаються більш нормальними, відсоток людей, які вважають себе гомосексуалами, є набагато більшим. Наостанок, є також роль, яку відіграють психосоціальні події, які пережила особа: дійсно, існують форми гомосексуальності, що є  реакцією на зловживання і погане поводження, так само як і негативні стосунки з одним із батьків можуть  бути пов’язаними із певним видом гомосексуальності.

Отож, є раціональним просувати культуру, в якій гетеросексуальність визначається як кінець еволюційно-дозрівального процесу (н-д, складне і гнучке завоювання) підтримуваного адаптивним психосоціальним досвідом. У такому процесі моменти розгублення є нормальними: відчувати гомосексуальні потяги не має переживатися як щось катастрофічне (н-д: «сьогодні можу відчувати потяг в гомо- напрямку, як частину мого еволюційного процесу, що закінчується в гетеросексуальності»). Підліток, що переживає із задоволенням (навіть зі збудженням) якусь фантазію, бажання чи гомосексуальний контакт, не повинен дуже запитувати себе, чи він «є» прихованим і невизнаним  гомосексуалістом (так само, як і підліток, що займається автоеротизмом, не має запитувати себе, чи він є «автосексуалом», прихованим і невизнаним), натомість мав би відчувати себе у пошуку і дозріванні до свого психологічного гетеросексуального покликання. В іншому випадку є ризик поширити у багатьох дітей та підлітків величезне сум’яття, страх і «біль бути безповоротно призначеними не-бути-гетеросексуальними», провокуючи тривожно-депресивні симптоматики. Збільшення можливості того, що підліток буде відчувати себе у гомо- напрямку і вважатиме себе гомосексуалом чи бісексуалом (зі збільшенням чисельності підлітків та дорослих, що ідентифікуються як гомосексуалісти чи бісексуалісти) підвищує ризик певного неблагополуччя.

Природна кореляція до психологічного благополуччя особи, що вважає себе гомосексуальною, спростована дослідженнями, котрі показують сьогодні, що підвищення відсотку серед населення суїциду осіб, що ідентифікують себе гомосексуалами, у порівнянні з особами, що визначають себе гетеросексуальними, не можна приписувати лише негативному сприйняттю, яке якесь суспільство і якась культура може мати щодо гомосексуальності. Ризикується ігнорувати перспективний клінічний досвід, що допомагає особам, котрі бажають досвідчувати в більшості гетеро сексуальну орієнтацію.

Міф № 6 –  Сексуальна орієнтація не має нічого спільного із питанням гендерної ідентичності.

Генетичний вплив на розвиток гендерно-нетипових зацікавлень/поведінок є співвідносним до генетичного впливу на розвиток гомосексуальності. Наявність багатьох гендерно-нетипових зацікавлень/поведінок є більш частою в дитинстві осіб, що потім будуть визначати себе бісексуальними, і ще частішою в тих, котрі будуть визначати себе гомосексуальними. Ризикується вживати мову, що спричиняє ще більшу заплутаність, ніж ясність у стосунку до реального стану речей, полегшуючи культурні та ментальні маніпуляції з боку прихильників гендерних теорій.

Міф № 7 – На думку прихильників гендерних теорій, існує поширена форма відкинення і глибокої зневаги (з психологічних коренів чи похідних з власної релігії) у стосунку до осіб, що виявляють (можливо лише позірно) не досконалу відповідність ідеї (у манерах, смаках, фантазіях, бажаннях та сексуальній поведінці) «справжнього чоловіка» чи «справжньої жінки», така, що спонукає до «расистсько-подібних» форм агресивності, вербальної чи фізичної, прямої чи непрямої. Йшлося б про гомофобію.

Не існує чіткого значення гомофобії. У психоаналітичному середовищі може з’явитися термін зі значенням неприязні, що відчувається до небажаної частини себе, переживаної як небезпечної і загрозливої для власного образу себе, ця частина себе і неприязнь потім «проектуються» на інших осіб. Серед когнітивістів, натомість, говориться про упередження, стереотипи чи групові динаміки, для яких характеристики приналежності строго визначені і захищені, навіть у агресивний спосіб, слугуючи як заспокійливе, але незріле відчуття приналежності до групи. Психосоціальна та адаптивна проблема цих механізмів (проекція, упередження, стереотип, агресивність щодо осіб поза власною соціальною групою) не стосується будь-якого типу судження чи стереотипу, лише «суджень щодо внутрішньої цінності особистості» (н-д, расистські). Інакше кажучи, проблема зароджується лише коли ідентифікації з групою надано екзистенційної цінності, для якої «відчувається чи вважається, що мати чи не мати певні характеристики впливає на те, наскільки цінною є особа і скільки має прав». Зазвичай ці механізми можуть виводити своє походження із динамік, що стосуються афективних відносин референції[5] і/або психосоціальних досвідів екстремального виду (н-д, надмірний націоналізм, що включає застосування насильства). Загальне сприйняття та біблійне і сучасне бачення, яке християнство має щодо гомосексуальності (невпорядкована схильність, залежна від сильних психобіологічних і культуральних імпульсів, що пом’якшують вину, котрій треба протистояти з усією мотивацією та силою, яку має людина), чи психологічно поширені механізми щодо «відкинення» гомосексуальності (н-д, «мені допомагає думати про нас чи про тебе у такий спосіб») не мають ніякого стосунку до внутрішньої цінності особи. У католицькій антропології спокуса, падіння і невпорядкованості у відношенні до сексуальності (чи то в значенні гомо-, чи то гетеро-), а також до їжі, грошей, уявлення про себе чи про інших, окреслюють життя всіх і християнин покликаний мати найглибшу пошану до кожної особи, за яку Христос помер і воскрес. Загальне сприйняття, хоч і поважає осіб, котрі у своїй свободі не змогли, не вміли або не схотіли спробувати шляхи відмінні від ідентифікації як ЛГБТ, не бажає, щоб їх гомосексуальні поведінки демонструвалися новим поколінням, ані щоб культурально перейшлося до ідеї, що транссесуальність та гомосексуальність є нормальними та здоровими варіантами, ані щоб вважалося, що діти не потребують мами-жінки і тата-чоловіка (тобто, де батьківська функція є чітко асоційована з психо-біологічним чоловічим, і материнська функція асоційована з психо-біологічним жіночим).

Відсутність уважного, делікатного і когерентного супроводу у побудові сексуальної ідентичності, гармонійної із власною біологічної статтю, і гетеросексуальної орієнтації не сприяє становленню гендерної ідентичності і досягненню зрілої гетеро сексуальності у нових поколінь, а послаблює їх.

Міф № 8 – Цькування (що звалося б гомофобним), у якому обзивають педерастами[6], зменшилося б, як тільки діти, підлітки та пов’язані з ними дорослі зрозуміли б, що гомосексуальність, бісексуальність і гендерна ідентичність, що не відповідає власній біологічній статі, є природними і так само зрілими вираженнями власної сексуальної орієнтації чи власної гендерної ідентичності.

Поширений егоїзм і агресивність (що визначають цькування у стосунку до осіб з ожирінням, неповносправністю, естетичним дефектом і т.п., так само як і цькування проти підлітків, що виглядають жіночно), значні психологічні непевності і зневажливі культуральні екстремізми є причинами форм агресивності та жорстоких і пригнічуючих поведінок, що, якщо хочете, можемо назвати «гомофобними», і які потрібно суворо засуджувати.

Такі вислови, як «протиприродний», «хворий», «жалюгідний», «невдаха»,  «огидний», які вживають бездушні та агресивні особи (можливо також невпевнені та психологічно слабкі, чи наскрізь пройняті якоюсь «расистською» ідеологією), суттєво не зменшаться у той момент, коли встановиться культура, котра офіційно стверджуватиме, наскільки жінкоподібність і гомосексуальність є природними, здоровими та вартісними. Ані не припиняться страждання цих осіб. У культурно прогресивному Сан-Франциско спостерігається екстрена ситуація щодо численних спроб самогубств серед наймолодших, що ідентифікують себе як ЛГБТ.

З іншого боку, ніхто не мріє розпочати антибулінгові акції, розповсюджуючи бачення, за яким, наприклад, ожиріння чи неповносправність, є здоровими варіантами речей. Посланням, яке треба розповсюджувати, є те, що кожна особа є вартісною в однаковій мірі, є гарною та гідною любові у той самий спосіб, і має однакові права.

Вирішення проблеми треба шукати у школі та культурі, котрі вміли б ефективно допомагати дітям і підліткам визнавати внутрішню гідність кожної особи (незважаючи на зовнішній вигляд, відповідність чи ні естетичним стандартам, на соціальний статус приналежності, на життєві вибори, на присутність хвороб – н-д: діабету, дефектів – н-д: короткозорості, психологічних розладів чи дисфункціональних ознак – н-д: дислексії, і т.п.)

Приймаючи гендерні теорії, цілковито не потрапляємо в ціль у боротьбі з насиллям та антисоціальністю. Зокрема, гендерні теорії атакують роль традиції та релігії (також і католицької), що підтримують інтерпретацію гомосексуальності як психічного і духовного розладу, але недооцінюють роль, яку вони виконують у просуванні просоціальності, справедливості, миру і любові.

Що стосується статевого виховання та руйнування стереотипів щодо гендеру, виховною невідкладністю є не нормалізація гомосексуальності чи транс сексуальності, але дещо інше, набагато підступніше і поширеніше, що стосується ранньої гіперсексуалізації: зосередження на стрункому жіночому тілі чи, у будь-якому випадку, сексуальному, на сексуальній активності, не пов’язаній із відповідальними та заангажованими емоційними стосунками, несе з собою значні соціальні проблеми (н-д: відсутність поваги до жінок, аж до жінковбивства) та психологічні (від тривожно-депресивних симптоматик до дисморфофобії; від диссоціативних симптомів до залежностей і розладів харчування). У цьому випадку також присутня «дегуманізація»: ти, дівчино, є річчю, об’єктом, якщо не маєш рис, як на обкладинці глянцевого журналу, «ти є менш жіночною, невдахою, протиприродною і не маєш прав, ти огидна».

Підсумовуючи, потрібно знайти розумну і ефективну відповідь будь-якій формі цькування і «підступній жорстокості гіперсексуалізованої та релятивістської культури».

НІ ЦЬКУВАННЮ будь-якого виду!

НІ РАННІЙ ГІПЕРСЕКСУАЛІЗАЦІЇ!

НІ ОБ’ЄКТИВІЗАЦІЇ ДІВЧАТОК, ПІДЛІТКІВ ТА ЖІНОК!

Великим є страждання багатьох осіб (особливо дітей і підлітків), спричинене нечуйністю та агресивністю, з якими інші реагують на певні їхні гендерно-нетипові  риси, трансгендерні чи визначені як гомосексуальні.  Але великим є страждання також і тих, хто мав би, згідно з гендерними теоріями, «відкрити і прийняти себе» як гомосексуала чи представника гендерної ідентичності невідповідної до власної статі, чи тих, хто мав би вважати себе потворними, коли порівнюють себе з поширеними і вузькими естетичними стандартами, які розповсюджуються розважальними медіа.

Повторюємо:

– Є шкідливою будь-яка поведінка, що є збезчещуючою чи агресивною щодо них, але також щодо будь-якої культури, що протирічить гендерним теоріям (починаючи з таких дій, як плітки та пересуди, знеславлюючі коментарі, саркастичні образи, таврування, що вирізняють особу з такою рисою для того, щоб образити, дискримінувати і т.п.).

– Цей тип поведінки є дуже шкідливим у розвитковому періоді, оскільки управляти ним є важко для дитини та підлітка, котрі, щоб зростати спокійно, потребують солідарної соціальної групи і допомоги в утвердженні позитивного образу себе.

– Є ще більш шкідливим, коли особа поміщена в контексти, в яких це є поширеним ставленням, постійним і/чи підлим, без можливості спокійно поговорити про це з відповідними дорослими.

– На кінець, є особливо шкідливим, коли це ставлення є оправдуване ціннісними причинами, моральними чи науковими (з одного боку, риса є «гідною суспільного осуду», причиною «падіння людства»; з іншого, це мотивовано бажанням і надією на можливість визрівання іншої сексуальної орієнтації).

Отож, потрібно хвалити та заохочувати ті дії, що пригнічують чи засуджують цей тип агресивних поведінок і роблять суспільство чутливим, щоб повністю сприймати і цінувати кожну особу, якраз саме тому, що це особа, і незважаючи на будь-яку фізичну чи особистісну рису.

На останок, потрібно терміново знайти ефективну допомогу для осіб з нетиповостями в сферах: гендерна ідентичність (див. ранні та важкі гендерні дисфорії) та імпульси/фантазії/фізіологічні реакції/мотивації (PIRM), пов’язані з сексуальною орієнтацією (н-д: спочатку гомосексуальні у препубертатної дитини).

Існують дуже-дуже могутні (біо)психологічні обумовленості у визначенні таких нетиповостей. Такі нетиповості є дуже резистентними до того, щоб зникнути і зробити місце для більш типових виражень (гендерна ідентичність відповідна власній біологічній статі і гетеросексуальність).

Все це робить дані феномени об’єктами психологічного інтересу, а не лише морального: інакше кажучи, причини виборів, що вважаються невпорядкованими в моральній сфері, не треба шукати лише і в основному у відповідальності суб’єкта, скільки у психологічних схильностях та психосоціальних умовностях (котрі спричинили такі поведінки та сприяють їх збереженню). Це не означає, що найголовніший вчинок для морального переображення (і поведінкового) не може чи не повинен виникати з особистої свободи, після того як вона буде відповідно вихована (і, згідно з католицькою антропологією, «спасенна»).

Міф № 9 – Діти гомосексуальних осіб і пар мають ті самі можливості рости і розвиватися здоровими, як і діти гетеросексуальних пар.

Серед літератури є різні дослідження щодо ментального здоров’я дітей гомосексуальних пар (лесбійських, майже в абсолютній більшості досліджень). Але численні дослідження є неґрунтовними у методологічному плані.

Приймаючи гендерні теорії, ризикується, як мінімум, поставити багатьох дітей в умови зростання без чіткого уявлення  і осмислення (що поділяється суспільством) того, хто є (і чому) мамою і татом, із наслідками для їх здорового психологічного розвитку. Ми говоримо про ризик розладу, схожого на той, що поширений серед дітей розлучених батьків: невпевненість (у сфері гендерної ідентичності і сексуальної орієнтації; і щодо інтимності та зобов’язання у житті пари), депресивну симптоматику (як-от, почуватися менш задоволеним життям) і майбутні труднощі в емоційних стосунках пари. Крім того,таким дітям, очевидно буде «прищеплена культура в дусі гендерних теорій», з наслідками, які описані в цій моїй доповіді. Більше того, пошириться бачення батьківства як чогось все більше не пов’язаного із біологічним та фізичним розмноженням, підвищуючи ризики зсуву у бік консумізму та маніпуляцій «новими життями» (див. гетерологічне запліднення, сурогатне материнство, і т.п.).

На жаль, зсуви у такій культурні установці виходять поза це: насправді, здається, що хочуть піддати сумніву корисність не лише мати маму-жінку і тата-чоловіка, але навіть мати саму материнську і батьківську функцію. Справді, радше ніж домагатися можливості вписувати у документах чоловіче ім’я у графі «мати» (чи жіноче ім’я у графі «батько»), хтось поклопотався про те, щоб видалити слова «матір» та «батько», піддаючи сумніву до сьогодні незаперечну реальність (як поняття, що «трава є зеленою») і, на психологічному рівні, піддаючи сумніву необхідність двох різних функцій, об’єднаних і комплементарних: батьківсько-чоловічої та материнсько-жіночої.

Ризикується ігнорувати величезну наукову та клінічну літературу, що обстоює корисність жіночої материнської та чоловічої батьківської постатей для психологічного розвитку дитини.

Натомість, сьогодні є критична психо-соціальна потреба підняти цінність сім’ї як елементу якості життя як для дорослих, так і для дітей, підняти цінність батьківської і материнської функції як важливих для здорового розвитку особи. Отже це є величезною соціокультурною терміновістю: захист сім’ї як місця любові та стабільного догляду дітей! Біда нестабільних і конфліктних сімей, а також незрілих батьків, що з трудом «є батьками» чи «є матерями», має, насправді, важливі наслідки для психологічних проблем наступних поколінь та труднощів у стосунках.

Міф № 10 – З боку прихильників гендерних теорій не має намірів обмежувати свободу думки, слова чи маніфестацій; виховання та законодавство проти гомофобії та гомофобного цькування не перешкоджають жодній фундаментальній свободі. Натомість радше підтримка гетеронормативності людського суспільства є упередженням, що походить з нераціональних ідеологічних бачень.

Маніфестації, що утверджують описані вище факти та бачення людини та природи, котрі є набагато давнішими і мають набагато більшу плідність культурну, соціальну і людську, є названі «гомофобними». На думку прихильників гендерних теорій, цим маніфестантам не мало б даватися місць чи можливостей виражати чи поширювати їх власні погляди. Студент, батьки чи освічена людина, якій некомфортно з гендерними теоріями, мала б, на їх думку, одуматися і «навернутися». Але ж це є обмеженням свободи думки і вираження! Наказ UNAR [Національний відділ расових антидискримінацій][7] спостерігати за всіма діями, що могли б поєднуватися з так званим гомофобським ставленням і пропагувати ставлення, що перешкоджає «гендерним теоріям», є схожим на справжній «план державного перевиховання» (що нагадує ті, що були в тоталітарних системах), якому наміряються піддати країну, не пояснюючи нікому причин і не залишаючи можливості проаналізувати це і свобідно прийняти.

Аналогічно, таких заходів «культурної сенсабілізації» вживають інші культурні течії, що ризикують в аналогічний спосіб деконструювати колективне несвідоме і поняття природи, природного закону, з небезпечними наслідками для мотивації до активної надійної та відповідальної просоціальності, і з важкими наслідками в довгостроковій перспективі для здоров’я людини та суспільства.

Ми говоримо про ті культурні течії, за якими сексуальність вважається добре трактованою в основному, коли є захищена від ризику захворювань, що передаються статево, від передчасної вагітності, безвідповідальної чи небажаної. Фактично, виховні програми (в школі чи пораднях), натхнені цією культурною установкою, об’єднуються з сьогоднішньою гіперсексуалізацією і пришвидшенням набуття раннього еротичного досвіду, де сексуальне життя є безвідповідальним і непов’язаним з почуттєвими аспектами, екзистенційними та моральними.  В ім’я псевдонауки, тієї, що є «наукою» показових та ідеологізованих психологічних досліджень,  ризикується підтримувати теорії, що в глибині викорінюють людську сутність і те, що об’єднує психологічно, соціально, морально, екзистенційно і духовно-релігійно. Є невідкладним витворити і зміцнити нові форми, шанобливі, делікатні і дієві, що важко піддаються змінам, як це трапляється з багатьма «залежностями», компульсіями та іншими тенденціями (у сприйнятті, бажанні та дії), котрі змогли б підтримати дитину, підлітка чи дорослого, що важко переживає виклик інтегрувати свої гендерно-нетипові риси, вирішити питання дисфункціональних ідентифікацій і дезідентифікацій, що стосуються гендеру, подолати гомосексуальні фази, шукати і випробовувати досвіди терапевтичного значення. Не йдеться так про те, щоб зрозуміти гендерну ідентичність, несумісну із власною статтю, чи гомосексуальність як хвороби з фізіологічними чи психіатричними ознаками, скільки радше вважати їх формами незрілості і, в кінцевому рахунку, психологічно, соціально і/чи духовно незрілими тенденціями, які треба подолати (як це робиться з розладнаними стосунками з іншими чи з думкою про себе, і т.п.). Отож, дії, що мають на меті психологічну підтримку у дозріванні більш інтегрованої та функціональної психології, часом є частиною запобігаючих засобів чи структуруючих втручань (схожих до втручань при цькуванні, що не можуть називатися «лікувальними»), в інших випадках належать до справжньої психотерапії (яку призначають не лише для «лікування хвороб», але насамперед щоб «забезпечити засобами, корисними для подолання безвиходей і перманентних психологічних труднощів»). Неправда, що психотерапія, яка переслідує цю мету і робить це з делікатністю, може бути шкідливою (як, натомість, розповідає багато людей через обманні манупіляції науковими даними). Хоча правдою є те, що будь-чим можна зловживати: антидепресанти, до прикладу, можуть бути небезпечними з точки зору сприяння суїцидальним ідеям, якщо невідповідно застосовані.

Автор: Д-р Даніеле Муньяні

Джерело: Scienza&Vita Firenze, L’Ideologia del Gender: Miti e Realtà

Переклад Наталії Тимчук

Переклад статті підготований Школою біоетики УКУ у співпраці з Богословським  відділом Патріаршої курії УГКЦ

[1] Неодноразово тут буде представлено приклад хлопчика, що відчувається дівчинкою. Та мається на увазі також і дівчинка, яка відчуває себе хлопчиком.

[2] Дисфорія – з грецької мови «важко носити». Під гендерною дисфорією розумється «душевне страждання, спричинене різницею між гендерною ідентичністю особи і вродженою статтю (та відповідною гендерною роллю і/чи первинними та вторинними статевими ознаками)» (Lin Fraser, “Gender Dysphoria: Definition and Evolution Through the Years” // Management of Gender Dysphoria. A Multidisciplinary Approach (ed. Carlo Trombetta, Giovanni Liguori, Michele Bertolotto), Springer-Verlag 2015, с. 19).

[3] Дисморфофобія – термін, введений Енріко Морселлі для позначення настійливих скарг особи на власну зовнішність (пор. German E. Berrios, The history of mental symptoms. Descriptive psychopathology since the nineteenth century, Cambridge University Press 2002, с. 277).

[4] Під парафілією або парафілійними розладами слід розуміти «інтенсивний і стійкий сексуальний інтерес, відмінний від сексуального інтересу, що проявляє себе в стимуляції статевих органів або підготовчих пестощах зі зрілими людьми за їхньою згодою» (Donald W. Black – Jon E. Grant, DSM-5^TM Guidebook. The Essential Companion to the Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders, Fifth Edition, American Psychiatric Publishing, Washington, DC – London, England, с. 286).

[5] Існують два види референції: внутрішня і зовнішня. Особи з внутрішньою референцією у прийнятті рішень не зважають на думку інших, але поступають так, як самі вважають за доцільне. Люди із зовнішньою референцією залежатимуть від думки інших (пор. Георг Маунт, Трассировка будущего 2.0, Первый том: Эффективная технология внедрения событий. Книга о том, как начать выигрывать в битве за собственное будущее, Accent Graphics Communications, Монреаль 2015, с. 142).

[6] Дослівно в тексті є «frocio e finocchio» – вульгарний сленг в італійській мові, що застосовують до осіб ЛГБТ.

[7] Мова йде про наказ, чинний на території Італійської республіки.