Священникам не можна підтримувати самогубців

«Досвід показує, що за рішенням про самогубство часто криється невиражене прагнення, яке потрібно розшифрувати і пізнати». Це висновок із нового документу швейцарських єпископів, що присвячений присутності душпастирів при так званому асистованому самогубстві.

Застосування евтаназії у Швейцарії систематично зростає. Свій документ єпископи назвали «Душпастирська позиція перед лицем практики асистованого самогубства».

Щораз частіше трапляється, що (незалежно від прагнення прийняти Таїнства) пацієнти, які замислюються над можливістю евтаназії, просять про людський та духовний супровід і прагнуть присутності душпастиря чи іншої людини, залученої в життя Церкви. Інколи це бажання стосується і самого моменту, коли пацієнтові дають смертоносний препарат.

Швейцарські єпископи пояснюють способи й періоди духовного супроводу і присутності в таких ситуаціях. Вони чітко зазначають, що підтримуване самогубство повністю суперечить Євангельському посланню і становить серйозний замах на людське життя, яке належить оберігати від зачаття аж до природної смерті. Друга частина документа розглядає питання, яке дедалі частіше ставлять душпастирям: «Який сенс має життя, сповнене такого страждання? Я хочу померти, чи можете мені це якось влаштувати?»

Підтримуване самогубство — це процес. Він розпочинається зі встановлення контакту з організацією, яка гарантує асистування в ньому. Тоді переказують медичну документацію. Потім починаються розмови з хворим і визначають дату. Подальша процедура полягає у наданні протиблювотного засобу. Через пів години дають смертоносний препарат. Після цього починається агонія, яка триває дуже по-різному, залежно від людини: від кількох хвилин до кільканадцяти годин. Середня тривалість — 25 хвилин. Єпископи радять перебувати з людьми, які зважилися на медичне самогубство, так довго, як тільки це можливо.

Однак душпастир зобов’язаний фізично покинути приміщення з хворим у той момент, коли йому дають убивчий засіб. Мотивація такого кроку потрійна. Виходячи з приміщення, в якому відбувається самогубство, священник як представник Церкви не перестає давати свідчення про невід’ємну цінність життя. Рішення залишитися могло би бути витлумачене як допомога і співпраця з його боку в самогубстві. Також ця поведінка є запрошенням до роздумів над психологічним впливом, яким могло би мати пасивне асистування при самогубстві на людей з оточення пацієнта. Документ підкреслює роль Таїнств, які мають служити життю, а не смерті.

Цей текст наголошує на серйозності рішення про самогубство, а водночас не втрачає надії, що таке рішення можна змінити, що воно може поступитися рішенню жити. Єпископ Шарль Мореро, ординарій дієцезії Лозанна-Женева-Фрайбург, член Комісії з біоетики Конференції єпископату Швейцарії, підкреслює, що в цій країні самогубства стали поширеним явищем. «Ідеться про брак надії.

Швейцарське суспільство охоплене матеріалізмом. Тому, хто має гроші, видається, ніби він може купити геть усе; але настає момент, коли він впадає в розпач, оскільки виявляється, що неможливо купити щастя. Матеріалізм не дає відповідей на все, — підкреслив в інтерв’ю для Vatican News швейцарський ієрарх. — Також маємо справу з сильним тиском сім’ї: коли людина старіє, вона обходиться сім’ї щоразу дорожче, а отже — постає ризик успадкувати менше… Це страшенно цинічна позиція. Члени сім’ї кажуть: поглянь, ти вже не щасливий і коштуєш суспільству щоразу більше…»
Джерело: CREDO: https://credo.pro/2019/12/251262