Краса Божого задуму про подружжя та милосердя до поранених родин

Краса Божого задуму про подружжя та милосердя до поранених родин, виклики, пов’язані з новими технологіями та бентежна гендерна ідеологія: ці та інші теми заторкнув Папа Франциск, зустрічаючись у четвер зі спільнотою Папського Інституту «Івана Павла ІІ», що займається вивченням подружжя та сім’ї, з нагоди початку вже 35-го з черги академічного року.

Промовляючи до керівництва, викладачів та студентів закладу, що став плодом «далекоглядної інтуїції Святого Івана Павла ІІ», Святіший Отець відзначив його «плідність та актуальність», адже його «мудре розпізнавання знаків часу», повернуло до уваги Церкви та суспільства «глибину й делікатність зв’язків, які зроджуються внаслідок подружнього союзу між чоловіком та жінкою».

Як зауважив Наступник святого Петра, сьогодні «подружні і родинні узи зазнають випробувань». Причиною цього є сучасна культура, яка «вивищує нарцисичний індивідуалізм, концепцію свободи, відірвану від відповідальної за іншого, зростання байдужості до спільного добра, накидання ідеологій, які безпосередньо атакують родинний проект, як також зростання бідності, що загрожує майбутньому багатьох сімей».

Далі Папа відзначив, що «відкриті питання» залишає розвиток «нових технологій, які уможливлюють практики, які, іноді, суперечать істинній гідності людського життя». За його словами, дедалі більше переважає «я» над «ми», індивід над суспільством, що суперечить «задумові Господа Бога, Який ввірив світ й історію союзові між чоловіком та жінкою».

Не називаючи прямо гендерну ідеологію, Святіший Отець говорив про необхідність «визнавати відмінності, як багатство й обітницю, а не як причину підпорядкування чи зловживань». «Визнання гідності чоловіка і жінки, – додав він, – включає справедливе цінування їхніх взаємостосунків. Хіба можемо до глибини пізнати конкретну людську природу, в якій ми створені, іншим шляхом, ніж пізнанням її через ці відмінності?».

«Неможливо заперечити вклад сучасної культури у поновне відкриття гідності статевих відмінностей. Тому, дуже бентежним є констатувати, що тепер ця культура виглядає немовби заблокованою тенденціями скасувати відмінності, замість того, щоб вирішувати проблеми, які її умертвляють», – вів далі Папа, вказуючи на те, що «коли між чоловіком та жінкою усе гаразд, то й світ та історія почуваються добре. В протилежному випадку світ стає негостинним, а історія зупиняється на місці».

У цьому контексті Глава Католицької Церкви зазначив, що свідчення «краси християнського досвіду родини» повинно ще більше нас надихати, одночасно, маючи «велике співчуття та милосердя до вразливості та помильності любові між людськими істотами», однак, не мирячись із людським упадком і дбаючи про відновлення божественного задуму щодо родини, «ікони союзу між Богом та всім людським родом».

Цитуючи Апостольське напоумлення «Amoris laetitia», Папа зазначив, що слід визнати, що ми іноді «представляли надто абстрактний богословський ідеал подружжя, мало-що не штучно створений, далекий від конкретної ситуації та від дійсних можливостей сімей, таких, якими вони є». І ця «надмірна ідеалізація», особливо тоді, коли «не розбуджувано довіри до благодаті», «не спричинилася до того, що подружжя стало більш бажаним і притягаючим, але зовсім навпаки».

За словами Святішого Отця, подвійна синодальна зустріч на тему сім’ї показала «необхідність розширити зрозуміння та дбання Церкви про це таїнство людської любові, в якому відкривається шлях Божої любові до всіх». Тому, «темою сьогоднішнього душпастирства» повинно ставати не лише «віддаленість» багатьох від ідеалу та практики християнської правди про подружжя і сім’ю, але ще більше – питання «близькості» Церкви:

«Близькості до нових поколінь одружених, щоби благословення їхнього зв’язку ще більше їх переконувало та супроводжувало, близькості до ситуацій людської слабкості, щоби благодать могла надолужувати, оживляти та зцілювати їх. Нерозривні узи Церкви з її дітьми є найпрозорішим знаком вірної та милосердної Божої любові».

Папа також вказав на те, що «богослов’я та душпастирство повинні прямувати пліч-о-пліч». Адже богословська доктрина, нездатна спрямовуватися на євангелізаційні цілі та душпастирську турботу Церкви, є так само немислимою, як душпастирство Церкви, що не вміє черпати зі скарбів об’явлення та традиції для якнайкращого передавання віри.